Я сиділа на кухні й просто дивилася в монітор ноутбука. Робочі чати миготіли повідомленнями, а в сусідній кімнаті Андрій знову «виховував» Матвія. Я звикла до цього фону. За вісімнадцять років шлюбу я навчилася фільтрувати його бубоніння про те, що всі навколо ледарі, а він один знає життя. Мені було простіше промовчати, підсунути йому тарілку з гарячим, аби тільки не починалася чергова лекція про «правильне життя».
Але сьогодні Матвій не мовчав.
— Я не піду в училище, тату, — голос сина був спокійним. — Мені не потрібен цей диплом. Я вже заробляю на своїх проектах більше, ніж ти просиш мене навчитися заробляти.
Я почула, як Андрій пирхнув. Цей його фірмовий звук — суміш зневаги та впевненості у власній правоті.
— Заробляєш? Оці твої картинки в інтернеті? Сьогодні вони є, а завтра сервер ляснув — і ти ніхто. Мужик має мати робочу спеціаьність. Я в твої роки вже з татом на халтури ходив, він мене всього навчив і я навчу тебе. А ти що? Сидиш у кріслі за тридцять штук, яке мати тобі купила?
Я витерла обличчя руками. Крісло купила я. І комп’ютер купила я. Бо Андрій вважав, що «нормальному хлопцю вистачить і старого ноута», а гроші треба відкладати на новий котел у хату. Я мовчала, бо не хотіла сварок. Думала, ну, він такий, приземлений, господарський.
— Я сам собі його купив, тату, — тихо сказав Матвій. — Зі своїх перших контрактів. Мама знає. Просто вона тобі не казала, бо ти б знову почав кричати, що я маю «знати ціну грошам» і віддати їх у сімейний бюджет.
Я встала і пішла в кімнату. Матвій стояв біля вікна, схрестивши руки на грудях. Андрій сидів у тому самому кріслі, яке він так зневажав, і крутив у руках телефон.
— О, з’явилася, — кинув Андрій, глянувши на мене. — Поясни своєму сину, що життя — це не іграшки. Що треба мати фах. А то він мені тут розказує, що він «фрілансер». Тьху, слово якесь не нормальне.
Я дивилася на Андрія і раптом побачила не «господаря» і не «опору», а просто втомлену, обмежену людину, яка дуже боїться всього, чого не розуміє. Він боявся успіху сина, бо на фоні Матвія його власні досягнення виглядали як купа заіржавілого заліза.
— Андрію, закрий рот, — сказала я.
Андрій навіть окуляри зняв.
— Що ти сказала?
— Я сказала: залиш хлопця в спокої. Йому дев’ятнадцять. Він за останній місяць приніс у хату більше, ніж ти за квартал зі своїми «важливими об’єктами». Ти просто заздриш, що він не має так гарувати, як ти свого часу. Тобі треба, щоб йому теж було важко, щоб він теж «знав ціну», бо інакше ти почуваєшся непотрібним.
— Ти що, перегрілася? — Андрій підхопився з крісла. — Я для вас усе! Я цей дім тримаю!
— Що ти тримаєш? — я підійшла ближче. — Ти тримаєш нас у постійній напрузі. Я боюся нову сукню купити, щоб не слухати твої моралі про економію. Матвій ховає від тебе свої успіхи, щоб ти його не знецінив. Ми живемо в режимі очікування твого чергового невдоволення. Досить.
Матвій дивився на мене з таким здивуванням, ніби я раптом заговорила китайською. Я й сама собі дивувалася. Де була ця злість раніше? Чому я дозволяла йому так довго правити свої лекції?
— Значить так, — Андрій почав хапати свої речі з тумбочки. — Раз я такий поганий, раз я вам заважаю «успішно жити» — лишайтеся самі. Подивимося, як ви заспіваєте через місяць, коли кран потече або машина заглохне!
— Кран я викличу майстра, Андрію. А машина — вона на мене оформлена. Тож залиш ключі й можеш іти до мами. Вона якраз любить слухати про твої подвиги на роботі.
Він не вірив. До останнього моменту, поки не застебнув куртку, він чекав, що я зараз почну вибачатися, як робила це сотні разів. Що я скажу: «Ну, погарячкувала, лишайся». Але я просто стояла і чекала, поки він вийде.
Коли двері нарешті зачинилися, Матвій сів на ліжко і закрив обличчя руками.
— Мам… ти чого?
— Пробач, синку. Що так довго чекала. Якось звиклося, знаєш? Здавалося, що це така «сімейна доля» — терпіти, підлаштовуватися. А сьогодні побачила, як він на тебе дивиться… і зрозуміла, що я просто допомагаю йому тебе ламати.
Мені було так легко, ніби в мене з плечей зняли мішок із цементом.
Матвій зайшов на кухню, став біля дверей.
— Замовимо суші? — запитав він.
— Замовимо. Найдорожчі. І ніхто не скаже, що ми «проїдаємо майбутнє».
Я знала, що завтра буде робота, будуть рахунки, будуть якісь побутові затички. Але більше не буде цього постійного очікування уїдливого смішку і знецінення. Виявилося, що для того, щоб мати спокій, не треба нікого задобрювати, треба просто закрити двері.
Чому ця думка прийшла мені через двадцять років шлюбу?
