Ранок у квартирі Віктора та Людмили почався з мовчання, яке буває лише в родинах, де люди прожили разом понад сорок років і знають наперед, що буде далі без зайвих слів. Віктор сидів за столом у своїй улюбленій розтягнутій майці, підперезаний старим шкіряним паском, і з виглядом великого мученика колупав виделкою пухкий сирник. Людмила стояла біля плити, спиною до нього, і зосереджено витирала рушником і без того чисту тарілку.
Проте, цей ранок був не дуже добрим для Віктора.
— Знову ці твої сирники, — нарешті подав голос Віктор, відсуваючи тарілку так різко, що сметана ледь не хлюпнула на клейонку. — Ти наче спеціально хочеш, щоб у мене печія почалася.
Людмила повільно повернулася. Її обличчя, поцятковане дрібними зморшками, не видало жодної емоції.
— Вітю, ти ж сам просив учора. Казав, що сиру домашнього хочеться. Я зранку на базар бігла, поки ти ще десятий сон бачив. Свіжий, солодкий. Що не так? — голос її був тихим, так говорять з малими дітьми, які хочуть покапризувати.
— Та все не так! — вигукнув він, підводячись і починаючи міряти кроками невелику кухню. — Штани мої де? Ті, сірі, в яких я на пошту збирався? Ти вічно все перекладеш, заховаєш, а я потім як бевзь шукаю. Тобі аби тільки порядки свої наводити, а про зручність мою ти й не думала ніколи.
Він відчував, як усередині закипає якась незрозуміла, дурна злість. Вночі йому наснилося щось неприємне: ніби він стоїть на пероні, а потяг, у вікні якого Людмила махає йому рукою, повільно рушає. Вона сміялася там, уві сні, а він лишався один у порожньому полі. Прокинувся з важкою головою і страхом, який миттєво перетворився на бажання вжалити найближчу людину.
— Штани в пранні, Вітю. Ти ж учора в них у гаражі був, коліна всі в мазуті. Я ж не можу тебе такого в люди випустити, —
Людмила намагалася говорити розважливо, але всередині в неї все закипало. — Візьми джинси, вони на стільці лежать, чисті.
— Не хочу я твої джинси! Вони тиснуть, незручні вони! Ти спеціально їх підсунула, щоб я швидше з дому пішов і тобі не заважав серіали дивитися. І взагалі, подивися на себе! — він зупинився прямо перед нею, тицяючи пальцем у бік дзеркала в передпокої. — Роз’їлася, волосся он сиве, як у старої баби. А пам’ятаєш Світлану з відділу кадрів? Вона молодша за тебе, а виглядає — дай Боже кожному. Струнка, доглянута. А я з тобою вік доживаю.
Ці слова зачепили Людмилу сильніше, ніж вона думала. Вона відчула, як серце, що й так останнім часом пустувало, пропустило удар, а потім затріпотіло, як спіймана пташка. У пам’яті виринули спогади про те, як вона відмовлялася від нових суконь, щоб купити Віктору дорогі снасті для риболовлі, як ночами не спала, коли він хворів, як виховувала їхнього сина фактично сама, бо Віктор завжди був “на роботі” або “з друзями”.
— Світлана, кажеш? — перепитала вона, і в її очах з’явилися сльози. — То йди до своєї Світлани. Чого ж ти стільки років зі мною мучився? Чого сирники мої “огидні” їв? Я ж для тебе жила, Вітю. Своїх мрій не мала, лише твоїми жила. А тепер я стара і сива? Так я ж із тобою постаріла! Чи ти думаєш, що не старієш? Ти на живіт свій подивися!
— Ой, почалося! Тільки б поплакати! — Віктор махнув рукою і пішов у кімнату, голосно грюкнувши дверима. — Роби що хочеш, слухати цей ниття не буду.
Людмила ще кілька хвилин стояла нерухомо, дивлячись на недоїдений сніданок. Потім вона повільно зняла фартух, охайно склала його на край столу і вийшла в коридор. Їй не хотілося сперечатися, не хотілося доводити свою правоту. Їй просто раптом стало дуже мало місця в цій квартирі. Вона взулася, накинула легку кофтину і вийшла на вулицю.
Травневе сонце яскраво світило, але Людмилі було холодно. Вона йшла алеєю невеликого скверу, що був неподалік, і кожне слово чоловіка відлунювало в голові важким молотом. “Стара”, “несмачно”, “Світлана краща”. Вона сіла на лавку під розлогим каштаном і заплющила очі. Груди стиснуло так, що стало важко вдихнути.
Тим часом Віктор, трохи заспокоївшись, увімкнув телевізор. Але екран мигтів перед очима, а думки все поверталися до кухні. Він бачив, як Людмила пішла, бачив її згорблені плечі. Десь глибоко в душі зашкребло сумління, але він вперто його відганяв. “Сама винна, не треба було про живіт згадувати”, — заспокоював він себе, жуючи холодний бутерброд із ковбасою, який він таки зробив собі сам, але той чомусь не ліз у горло.
Раптом у вікно на першому поверсі хтось наполегливо постукав. Віктор аж здригнувся. Він підійшов до кватирки і побачив свою сусідку, Оксану, яка зазвичай була дуже спокійною, а зараз виглядала вкрай наляканою.
— Вікторе Степановичу! Виходьте швидше! — кричала вона, розмахуючи руками. — Там Людмила ваша… У парку… Біжіть, бо швидка вже поїхала туди!
Серце Віктора обірвалося. Той нічний сон про потяг миттєво спалахнув у пам’яті з новою силою. Він, навіть не взувшись як слід, просто в капцях на босу ногу, вискочив із квартири.
— Де вона? Що сталося? — захекано питав він, наздоганяючи Оксану, яка швидко вела його в глиб скверу.
— Люди бачили, як вона йшла, а потім просто присіла на лавку і схилилася. Кажуть, серце. Ви ж знаєте, вона завжди бліда була останнім часом, — Оксана говорила швидко, майже на бігу.
Віктор біг, не відчуваючи ніг. У голові пульсувала лише одна думка: “Тільки б не зараз. Тільки не так”. Він згадав, як сьогодні вранці кричав про Світлану, про сиве волосся, про ці кляті сирники. Яким же дріб’язковим і нікчемним це все здавалося тепер, коли перед очима замаячила біла машина з червоним хрестом.
Біля лавки зібралося кілька людей. Лікарка в синьому костюмі щось записувала в планшет, а двоє санітарів стояли поруч із ношами, на яких лежало тіло, накрите світлим простирадлом.
— Люда! — закричав Віктор, намагаючись прорватися крізь натовп. — Пустіть мене! Це моя дружина!
Лікарка зупинила його рукою.
— Ви чоловік? Мені дуже шкода. Ми приїхали за п’ять хвилин, але ніякі заходи не допомогли. Вона сильний перехвилювалася?
Віктор відчув, як світ навколо почав втрачати кольори. Він дивився на контури під простирадлом і не міг повірити, що це вона. Його Люда. Яка завжди була поруч. Яка мовчки терпіла його вибрики, готувала йому сніданки, відпирала його штани від мазуту.
— Я… я не знаю… Ми просто поснідали… — пробурмотів він, опускаючись на коліна прямо в траву. — Це я винен. Я їй такого наговорив… Господи, Людочко, пробач мені!
Він плакав, не соромлячись сторонніх людей, закривши обличчя руками. Він згадував кожну зморшку на її обличчі, яку сьогодні висміював, і тепер вони здавалися йому найдорожчими у світі. Він обіцяв собі, що якби можна було все повернути, він би на руках її носив, він би щодня купував їй квіти, він би ніколи більше не згадав про ту Світлану чи про невдалі штани.
— Заберіть телефон, ми зателефонуємо щодо процедури… — голос лікарки лунав як з-під води.
Віктор не пам’ятав, як опинився вдома. Він зайшов у порожню квартиру, де все ще стояв запах смажених сирників. На столі так і залишилася її недопита чашка чаю. Він ліг на диван, згорнувшись калачиком, і заридав так, як не плакав ніколи в житті. Відчай і самотність навалилися на нього важкою плитою. Він заснув від виснаження, марячи її іменем.
— Вітю! Та скільки можна спати? Вже сонце он де, а ти все хропеш! — знайомий, дещо незадоволений, але такий рідний голос змусив його здригнутися.
Він розплющив очі. У кімнаті було світло. На порозі стояла Людмила. У тому ж самому квітчастому фартуху, з рушником на плечі.
— Люда? — він підхопився, дивлячись на неї як на привид. — Ти… ти жива?
— А що мені зробиться? — здивувалася вона, підходячи ближче. — Ти що, перепив учора з тим своїм сусідом? Очі червоні, трусишся весь. Привиділося щось?
Віктор схопився з дивана і міцно притиснув її до себе. Він дихав її запахом — сумішшю ванілі від сирників та домашнього затишку.
— Людочко, рідна моя, пробач мені! Я такий дурень, такий бовдур! Не треба мені ні Світлани, нікого на світі не треба. Ти в мене найкрасивіша, і сирники твої — то найкраща їжа у світі. Я все життя тебе кохав, просто язиком ляпав дурниці. Обіцяю, ніколи, чуєш, ніколи більше тебе не ображу!
Людмила трохи відсторонилася, дивлячись на нього з підозрою, але в її очах вже почала з’являтися тепла усмішка.
— Ну треба ж, які ми ласкаві стали. Наснилося щось страшне, чи що?
— Дуже страшне, Людо. Не дай Боже нікому такого. Слухай, я човен продам, і мотор той старий, і ми поїдемо з тобою на море. Ти ж хотіла побачити захід сонця на березі? От і поїдемо. Прямо наступного тижня!
Людмила погладила його по небритій щоці.
— Гаразд уже, іди вмивайся, “мореплавець”. Борщ уже настоявся, сметанка свіжа є. Сніданок ти проспав, то хоч пообідай як людина.
Віктор пішов у ванну, насвистуючи якусь стару мелодію, а Людмила, переконавшись, що він зачинив двері, швиденько дістала телефон.
— Оксано, ти не повіриш! Спрацювало! — пошепки заговорила вона в слухавку, стримуючи сміх. — Дякую тобі і твоїй племінниці з медінституту. Та сцена в парку з “швидкою” — це було геніально. Він зараз біля мене крутиться, як підліток, море обіцяє і човна продає. Думає, що то йому сон такий реалістичний наснився.
— Та нема за що! — засміялася у відповідь сусідка. — Твоїм чоловікам іноді корисно такий “профілактичний сон” влаштувати, щоб не забували, хто їм затишок створює. Головне — не зізнавайся тепер.
— Та де там! Буду мовчати як риба. Все, біжу, бо мій “коханий” вже на кухню йде борщ хвалити. Дякую ще раз!
Людмила сховала телефон у кишеню фартуха, поправила волосся перед дзеркалом і з абсолютно спокійним обличчям почала наливати борщ у велику тарілку.
Невже, для того аби тебе цінували, треба аби втратили? Як гадаєте?
