– Люди недосконалі, – казала Злість Любові, – Тому вони більше стають на мій бік. А твої шанувальники як рідкісні квіти…
– Давай перевіримо, – каже Любов, – Кому ота дівчинка віддасть свою іграшку, то й і переміг!
Сестри погодилися і першою пішла до дівчинки Злість. Вона уважно подивилася на дитину і каже:
– Якщо ти даси мені свою ляльку, то я подарую тобі таку, як у твоєї найкращої подруги!
Дівчинка на мить задумалася, але ляльку не віддала.
– Чого ти не віддаєш ляльки, – каже Злість, – у твоєї подруги не така красива лялька, як твоя?
– Ні, лялька у неї дуже гарна, але цю мені мама подарувала, – відповіла дівчинка…
Пішла черга Любові і через якусь мить вона принесла ляльку.
– Що ти їй сказала, – здивувалася злість.
– Я сказала, що вона буде мати дар любові – вона любитиме дуже сильно і її любитимуть дуже сильно.
Сестри пішли далі, а маленька дівчинка залишилася жити далі. Вона росла і дорослішала… Її життя йшло за всіма людськими законами.
Любов давно забула про дівчинку, але через багато років вона якось йшла тією країною і тією землею. І згадала про ту дівчинку.
Вона вирішила зайти на знайоме подвір’я і спитати, як прожила людина з її безцінним даром.
Любов підійшла ближче до хвіртки і здивувалася, що вона давно не мальована, біля неї вже не буяли квіти, а подвір’я заросло бур’янами. Будинок теж виглядав занедбаним і можна було б подумати, що там ніхто не живе, як з дверей вийшла старенька жінка.
Вона не помічала нікого навколо, а збирала картонний папір на візок, щоб його здати на переробку і отримати гроші.
Любов була вражена побаченим, бо не думала, що так виглядатиме жінка з даром любові.
– Ти не впізнаєш мене?, – спитала вона жінку, але та похитала головою, – Я ж дала тобі дар і ти мала б бути неймовірно щасливою! Що ж сталося?
Жінка сіла на лавочку і почала розповідати, як пройшло її життя.
Вона покохала палко і на все життя, почуття було взаємним. Молодята жили разом і планували багато діток.
Але хлопець надто сильно любив, тому так само сильно ревнував… І дівчина так само сильно любила і так само сильно ревнувала.
Не було спокою у їхній хаті, а була як не буря, то затишшя… Якась чергова дурна сварка привела до того, що хлопець вирішив, що не може жити без коханої.
Дівчина тяжко переживала утрату, але ж у неї був син, тому вона мала кого любити. І вирішила вона любити свого сина понад життя.
Все найкраще було для нього, жила вона для нього, працювала для нього.
Син так само безмежно любив свою матір і ніколи її не засмучував.
Тільки як хлопець підріс. То стало зрозуміло, що крім мами він так само безмежно кохає іншу дівчинку.
Материнське серце не хотіло ділити сина ні з ким. Їй здавалося, що синові буде погано з тією дівчиною, вона не зможе його так сильно любити і так віддано йому догоджати.
Дві жінки стояли на своєму, бо кожна знала, що від цього залежить їхнє життя.
Дівчина перемогла і син переїхав в інше місто з нею. Але докори сумління не давали йому спокійно жити, йому снилися сумні материні очі та її турботливі руки, її самовідданість, її жертовність…
Він почувався зрадником і вирішив загасити цей неспокій оковитою.
Через кілька років його організм не витримав.
Після себе він не залишив дітей, тому і дружина, і мати не мали кого дуже сильно любити.
Минули роки. Дружина так і не вийшла ще раз заміж, бо не могла полюбити.
А мати живе чомусь, хоч рада й за сином піти, але Бог її не приймає.
Любов довго сиділа на лавочці, жінка вже дріботіла з візочком, а вона не вставала. Вона ж хотіла якнайкраще для цієї людини, то що ж пішло не так?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота.
