Я була старшою донькою в родині. Жили ми в селі, батьки працювали в сільраді. Коли на світ з’явилася моя сестричка, мені було одинадцять. Через пару років, коли Тані виповнилося два рочки, її віддали в садок. І тут понеслося: забирати з садка, а пізніше зі школи мала я, прибирала в будинку, мила посуд я, готувала їжу свиням та іншій живності теж я. Аргументація мами була проста:
— Ми ж ходимо на роботу, а ти в школу, у тебе більше вільного часу.
Приходячи з роботи, тато лягав на диван, а мама за телевізор. Періодично вони влаштовували сцени і з’ясування відносин. Регулярно мама перевіряла виконану мною роботу. І не дай Бог, я щось робила не так! Волала про те, що я лінива донька.
Йшли роки, а ситуація практично не змінювалася. Вічні сцени призвели до того, що тато нас покинув і пішов до іншої жінки. Мамі зарплату не платили, і в вісімнадцять років я пішла на роботу, щоб хоч якось допомогти утримувати сім’ю. Правда, особливої подяки я не отримала. Зате всі сусіди знали, що мама все робить сама, яка у неї нещаслива доля та інше.
У двадцять років, щоб втекти з батьківського дому, я вискочила заміж. Сімейне життя потекло своєю чергою: дитина, робота, господарство. Ми з чоловіком, як могли, допомагали мамі і сестричці: садили город, ремонтували огорожі, білили хату. Після роботи, падаючи з ніг, я думала, що на вихідних потрібно їхати допомагати мамі.
Сестра вийшла заміж в сімнадцять років, ми переїхали в райцентр, мама вийшла на пенсію і жила сама. Здавалося б, все повинно налагодитися. Але, це виявилося не так. Ми з чоловіком продовжували їздити на вихідних до мами. Дійшло до того, що вона не прибирала в будинку без мене. Маму не цікавило, що ми на роботі або зайняті. Вона могла подзвонити в понеділок і сказати, що у вівторок потрібно копати картоплю. На мої заперечення, що я не можу, завжди була відповідь:
— Ти хіба не можеш відпроситися?
Вона не радилася з нами, вирішувала все сама, коли їй буде зручно. Я ображалася, але брала відгул і їхала. Іноді ми брали овочі з городу: то мішок картоплі, то помідори з огірками.
Одного разу, коли ми приїхали, мами не було вдома, і сусідка відкрила мені очі на деякі речі. Виявляється, всі сусіди на вулиці знали, що мама все робить сама, а ми тільки приїжджаємо і беремо продукти. Я не могла повірити в це. Коли мама повернулася, я задала їй це питання. Відповідь мами мене просто ошелешила.
— А що? Воно так і є. Приїхали, навантажили машину і покинули мене – сказала вона.
Ми зібрали речі і поїхали додому. Чоловік сказав, що більше ні він, ні я туди не поїдемо.
В моїй душі ніби щось зітліло. Я не хотіла ні бачити, ні чути цю людину. Відтоді пройшло три роки. Мені нема про що з нею розмовляти. Кожна наша розмова закінчувалася огидною сценою, і я перестала дзвонити. Тепер, вона стала для мене чужою людино. Мені прикро, але легше. Напевне я не надто хороша людина, але при живій мамі я сирота.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
