Мені 64 роки, свою доцю я привела у світ рано – мені виповнилося тільки 18. Батьки, дізнавшись про мій стан, розшукали мого «нареченого» і з його батьками зробили усе, аби ми одружились. Ні йому, ні мені не хотілося обтяжувати себе сімейними відносинами, але хіба пішли б ми проти волі наших батьків тоді? Ні, це було неповагою. Вони вважали, що ганебно було б залишитися дівчині в положенні одній, зробити очищення- гріх. Так я стала дружиною і поїхала від батьків в будинок свекрів.
З чоловіком стосунки були натягнутими, ми обидва були не раді нашому шлюбу, та й доньці, чого вже гріха таїти. Батькам з обох сторін було все одно на внучку, аби перед сусідами, знайомими та ріднею не зганьбитися.
При всьому цьому, донька з серйозним діагнозом і я ще більше впала в апатію. Ми жили як всі – працювали, на вихідні їздили на дачу, виховували донечку. Свекрів уже немає, квартира залишилася нам, дочка росла. Життя тривало, ми звикли один до одного, але любові між нами як не було, так і не з’явилося.
Одного разу чоловік мене запитав:
— Це не моя дочка?
З цього дня я вже не могла відігнати від себе ці думки, які були і в моїй голові. Справа в тому, що вона зовсім не схожа ні на мене, ні на чоловіка. Немає подібності не тільки в зовнішності, але і в характері, звичках, абсолютно ні в чому. А ще недуга, з якою вона прийшла у світ, часто буває спадковою, але в нашій рідні всі були здорові.
Пізніше такі думки і розмови виникали у нас періодично, і, мабуть, відчуваючи все те, дочка стала в підлітковому віці некерованою. В основному вона сперечається і сперечалася зі мною. Мені здається, що вона теж відчувала себе не рідною, але безпосередньо я їй це ніколи не говорила.
Не дивлячись на свою недугу вона, подорослішавши, вийшла заміж. У нас з нею стосунки вкрай зіпсувалися, їм допомагали тільки свати, я ж за весь час допомогла лише два рази і то грошима. Перший раз, коли у них з’явилась дочка, другий раз, коли внучка пішла в школу. Я не можу себе змусити їм допомагати і не думаю, що повинна, тим більше впевнена, що це чужі мені люди.
Коли внучка пішла до другого класу, я залишилася одна. Мій чоловік раптово пішов у інший світ. Навіть коли його несли у останню путь, всі залишалися стриманими. У мене не було почуттів до дочки, і до онуки теж не з’явилися, а у них не було почуттів до мене. Тоді мені в голову і прийшла ідея зробити той тест, щоб підтвердити свої здогадки.
Коли я залишилася одна, мені стало прикро за своє прожите життя. Я злилася, що час минув, а я не відбулася ні як дружина, ні як жінка, ні як мати. Подруги порадили мені сходити до спеціаліста і знаєте, що цей «красень» мені видав?
Що, все, що сталося в моєму житті, сталося тільки завдяки мені самій. Що, замість того, щоб любити і оберігати дочку, я зробила її винною в тому, що вона взагалі існує. Що я була несправедлива до неї, холодна до чоловіка – винила його просто за його існування, хоча могла постаратися полюбити його або розлучитися, не псуючи життя ні собі, ні йому. А зараз, щоб виправдати свою поведінку і своє життя, я хочу зробити тест, щоб потім махати перед нею цим тестом і переможно кричати:
— Я ж казала, що ти не моя. Я це відчувала. У мене не могло бути такої нехорошої доньки.
Чесно, я аж остовпіла від обурення. Як цей, вибачте «доктор» сміє вчити мене життю?
Так, я хочу зробити тест і, так, я вважаю, що саме він дасть відповідь за все, що сталося зі мною. І навіть одного відсотка немає, що він покаже, що вона моя дочка. Не вірю. Просто не вірю. До кінця не розумію, як таке могло статися – спеціально поміняли дітей, або помилилися … Але такі історії існують, люди все життя ростять не своїх дітей.
А з іншого боку, мене все ж оточують сумніви. Ну і що потім, після тесту? Я, як була одна, так і залишуся.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – ілюстративна pexels.
