Я, поклавши виделку, ледь не розсміялась. Але замість того тільки злегка всміхнулась і мовчки перевела погляд на Василя. Він, як завжди, розсівся з виглядом справжнього «гурмана на пенсії» й роздавав компліменти господині вечора за її вареники.
— Знаєш, Олю, — казав він із серйозним виглядом, — я не перебираю їжею. Що дали, те й з’їв. А моя Іра — золота дружина. За двадцять років я жодного разу не сказав, що щось не смачне.
Мені аж кортіло вигукнути: «Василю, зупинись!», але я знову стрималась. Гаразд, думаю, ще трохи, подивимося, як далеко він зайде.
Повернувшись додому, я одразу пішла на кухню. Василь, як завжди, простягнувся на дивані з телефоном.
— Васю, може, чаю з печивом? — запитала я буденним голосом.
— Ні, дякую, не хочу. Ой, а що це ти знову готувала? Так пахне, — додав він, мружачи очі.
— Тушковану картоплю з грибами. Ти ж любиш.
— Іро, ти ж знаєш, я не їм тушковану картоплю. Уже двадцять років не їм.
— Знаю, Васю, знаю. Як і вареники, голубці, холодець, борщ, котлети… Список продовжувати? — я не витримала й подивилася йому прямо в очі.
— Ну, я ж не винен, що не люблю! — почав він виправдовуватись.
— А у Олі ти як ту миску вареників наминав? Ще й з таким апетитом, що аж господиня зраділа!
Василь на мить розгубився.
— Так це… у гостях якось незручно відмовляти, — почав він.
— Ні, Васю, ти їв їх так, ніби останній раз у житті! І не казав, що «не люблю тісто». А вдома — одні претензії.
— Та годі тобі, Іро, — буркнув він, — вдома якось не те…
— Що не те? Тарілки не ті? Атмосфера не та? Я вже і домашні ліпила, і купувала. Вічно щось не так. То пересолила, то недосолила. А Оля солити краще вміє?
Він мовчав, вдаючи, що не чує. А я тим часом пригадувала всі роки нашого спільного життя. Усе, що готувала, завжди супроводжувалось його критикою. Але тепер у мене з’явилась теорія.
— Васю, а скажи чесно: ти це все робиш, щоб мене дошкулити? Чи ти й справді так примхливий?
Він підняв очі й зітхнув:
— Іро, що ти вигадуєш?
— Нічого не вигадую. Просто розумію, що проблема не в їжі. А в тобі.
— Та ні, Іро, ти все не так зрозуміла…
— Може й так. Але от скажи, чому в гостях ти їси все, а вдома ні?
Він довго мовчав, а потім сказав:
— Бо вдома можна сказати правду.
Я підняла брови.
— А яка ж правда, Васю?
— Ну, що ти стараєшся, а я не хочу, щоб ти розслаблялась, — сказав він із усмішкою.
— Так от що, — промовила я, глибоко вдихнувши. — Ти, виходить, просто хочеш дошкулити мені.
Він розсміявся:
— Ну, не зовсім… Просто так цікавіше жити, емоцій більше.
Я мовчки пішла на кухню. Наступного дня замовила доставку піцу — єдине, що він беззаперечно їсть. Поставила перед ним.
— Васю, смакуй, я більше не стараюсь.
А він сидів, задумливо дивився на мене й зітхав.
І тепер я думаю: чи це справді просто його примхи, чи, можливо, йому хочеться відчути, що я постійно намагаюся йому догодити, наче в якомусь нескінченному змаганні за його схвалення? А може, я просто надто серйозно сприймаю його слова? То як гадаєте: це такий спосіб показати любов чи справжнє бажання тримати мене “в тонусі”?
