Микола Петрович впевнений, що правильно збудував своє життя: відслужив у армії, одружився, підняв двох синів, реалізувався в професії. Дружина його любить, родичі цінують, друзі та колеги поважають, сусіди вітаються.
Постійне занепокоєння викликає лише один нюанс: старший син Василь. Він зовсім не вписується в образ сина, який вигадав собі Микола Петрович.
У школі хлопець захоплювався музикою та літературою, а не спортом, як хотілося його батькові. Як не намагався Микола Петрович залучити сина до походів, риболовлі та інших чоловічих захоплень, нічого не виходило. Василь вважав за краще сидіти вдома, тримаючи в руках чергову книжку.
Хлопець не збирався служити в армії – здоров’я не дозволяло. З появою комп’ютерів, він повністю занурився у вивчення інформаційних технологій ─ весь час сидів біля комп’ютера.
Що він там робив, у цьому «ящику», Микола Петрович особливо не вникав, але був упевнений, що це марно, безглуздо і навіть шкідливо.
Більше того, вважав, що син просто ухиляється від роботи по дому, уникає спілкування з батьками та молодшим братом.
Словом, поведінка сина дуже турбувала Миколу Петровича, він ніяк не міг порозумітися з ним і тому будь-яку розмову з друзями, колегами чи родичами він так чи інакше зводив до теми безглуздості сучасної молоді.
Якось його відвідав однокурсник, який був у їхньому місті проїздом.
Дружина накрила чоловікам стіл та пішла до подруги.
─ От скажи, Олеже, ─ почав стару пісню Микола через годину спілкування, ─ чому вони такі?
─ Хто? ─ не зрозумів співрозмовник.
─ Та теперішня молодь! Сидять у гаджетах, нічим іншим не цікавляться, спілкуватися з живими людьми не вміють. Старших не шанують. Поводяться так, ніби немає нікого важливішого за їхню власну персону.
─ Не перебільшуй.
─ Перебільшую? Та я їх похвалив! Зізнайся, ти бачив хоч одного нормального хлопця, якому менше тридцяти?
─ І не одного. У нас на роботі багато молодих хлопців та дівчат. Згоден, вони сильно відрізняються від нас у такому віці, але й час зараз інший.
─ До чого тут час? Живуть за течією, жодних цілей вони не мають. Очі пусті.
─ А ось тут ти не маєш рації. Цілі у них не гірші за наші! І вони точно знають, чого хочуть.
─ Цікаво, яка мета у мого бовдура? Сидить, у монітор витріщається і мовчить. Сто разів намагався з ним поговорити – нічого не виходить. Іноді мені здається, що у нього в голові – вакуум.
─ Не розумію, чого ти причепився до хлопця? Працює, не випиває, не вештається хтозна де. Не те, що ми в молодості!
─ Ми?! ─ машинально вирвалося у Миколи.
─ Ну так. Пам’ятаєш день народження Кравченко Марини? Прийшли, попередньо не одну чарку перекинули. Ти боявся, що вона нас вижене, а вона нічого впустила. Потім відправила до крамниці. Дала грошей. Піти ж то ми пішли, а повернулися лише наступного дня. Причому, ти босоніж. Пригадуєш, як у листопаді шльопав по калюжах у шкарпетках?
─ Точно! Шльопав! Скільки нам тоді було? ─ зніяковіло пробурмотів Микола.
─ По вісімнадцять. Як твоєму зараз. Відчуваєш різницю?
─ Та вже…, ─ Микола опустив голову, і Олег несподівано побачив, що в нього за спиною стоїть Василь, який, схоже, почув їхню розмову.
Хлопець усміхнувся на весь рот:
─ Ну що, тату, поговоримо про майбутнє? Чи про минуле?
Фото ілюстративне.
