Я ніколи не планувала мати аж стількох дітей. Це я про Олену, проте так вже склалося, що вона з’явилася на світ, коли я була не в тому віці та стані, щоб знову починати все спочатку.
У нас уже було четверо старших дітей: двоє синів і дві дочки. Хлопці вчилися, займалися спортом, готувалися вступати до престижних вишів. Дівчатка теж підростали, кожна мала свої таланти. Тож коли я виношувала Олену, у мене не залишилося ні сил, ні часу на ще одну дитину.
— Галино, — сказав мені тоді мій чоловік Петро. Він був збентежений і відверто не радів такій новині, — можливо, це доля.
— Не знаю, Петре, — зітхнула я, опустивши погляд. — У мене вже зараз немає сил на виховання Оксани й Марини, а тут ще одне дитя.
Дівчинка з’явилася на світ пізно ввечері, а я лежала на кріслі без найменшого відчуття радості. У мене не було щастя, голова була забита думками про побут, проблеми зі старшими, які саме вступали до університетів чи будували кар’єру.
Наші сини, Олег та Сергій, були гордістю родини: розумні, спортивні, завжди в центрі уваги в школі та пізніше в університеті. Доньки, Оксана й Марина, також росли талановитими й артистичними.
Одній судилося стати співачкою й навіть виступати по телебаченню, а інша вдало вийшла заміж за чоловіка із солідним статком. Коли з’явилась Олена, хлопці вже навчалися у великому місті, а дівчата були надто зайняті особистим життям і допомагали мені неохоче.
Олена росла тихою, проте впертою дівчинкою. Я ніколи не відчувала до неї неприязні, як вона, здається, вважає. Не було такого, що я свідомо її не любила.
Просто на той момент я не могла приділяти їй стільки часу, скільки мала б. Хочеш-не-хочеш, але п’ята дитина, коли тобі вже за сорок і в тебе купа інших турбот, — це важке випробування.
— Мамо, а можеш зі мною погратися? — питала мене маленька Олена, тягнучи за рукав.
— Олено, доню, я маю приготувати вечерю, випрати речі, допомогти сестрам із домашнім завданням. Дай мамі бодай пів години відпочити, — відповідала я, іноді сердито, бо в голові все миготіло від нескінченних справ.
Інколи мені здавалося, що я живу на автопілоті: вранці — приготувати їжу, потім — на роботу, потім — забрати дітей, нагодувати, попрати, вкласти спати. Фізичні й моральні сили танули, мов лід на сонці.
Так, я не заперечую, що ми часто порівнювали молодшу з її старшими братами й сестрами. Але чи робили ми це, щоб образити Олену? Ні, ми просто дивувалися, що вона зовсім інша.
Хлопці — успішні студенти, їздять за кордон на стажування. Дівчата — артистичні й вольові, теж мають блискуче життя, дорогий одяг, великі будинки. А тут наша наймолодша — вирішила після школи піти в місцеве професійне училище, стати кравчинею.
— Олено, ти впевнена, що хочеш на швачку? Може, варто вступити до інституту? — перепитувала я.
— Мамо, мені подобається шити. Це творчість, — відповідала вона з ноткою образи.
Коли Олена закінчила училище й одружилася, я була щаслива за неї. Але, визнаю, ми не надто підтримували з нею тісні стосунки — діти жили своїм життям, ми своїм.
Я знала, що вона має сина, чула, що живе бідніше, ніж старші, але й не скаржилася. Коли не стало одне за одним її чоловіка і сина, я не могла бути поруч. Ми з Петром теж були не здорові, часу й сил на часті поїздки до неї не було.
Можливо, їй здавалося, що я байдужа, але це не так. Просто всі наші заощадження йшли на життя, і ми перебували далеко від неї, у селі.
— Мамо, — одного разу зателефонувала вона, — все. Їх більше немає.
— Олено, Боже мій… Я співчуваю, доню, але чим я можу допомогти? У нас із батьком негаразди зі здоров’ям, грошей не вистачає, — зупинилася я, не знаючи, що ще сказати.
Донька замовкла й поклала слухавку. Не знаю, чи була б я здатна допомогти тоді навіть собі самій, не кажучи вже про неї.
Минув час, я стала вдовою. Петра не стало раптово, а незабаром я вже не могла ходити. Тепер я лежу, майже не можу рухатися. Старші діти — всі в містах, мають свої родини й роботу. Усі зайняті.
Оксана на гастролях, Марина — з чоловіком за кордоном, хлопці теж у відрядженнях. А я залишилася сама. Зрозумійте, що мені потрібна допомога щодня: годування, перевертання, масажі — усе це мені недоступно без сторонньої людини.
— Мам, що будемо робити? — питає мене Оксана по телефону. — У нас немає змоги приїхати, ти ж знаєш. Я тут лиш на кілька днів прилетіла.
— Оксано, — кажу я, — шукайте когось, я не встану.
— Може, Олена? У неї ж ні сім’ї, ні дітей. — продовжує донька.
Я теж сподівалася на Олену. Думала, вона єдина, хто хоч трохи вільніша за решту, бо працює в ательє й не має великих сімейних обов’язків.
Та коли я попросила її, та відмовила. Сказала, що не бажає доглядати за мною, бо, бачте, «я її ніколи не любила». Я слухала її слова і не розуміла, як так. Як вона може так думати? Невже вона не розуміє, що я просто не мала часу й сил, а не те що не любила її?
— Мамо, — говорить вона по телефону, — я не забула, як була непотрібною в нашій сім’ї. Ви всі тільки і знали, що хвалитися братами й сестрами, а мені перепадали лишень глузування. Тепер ви знову мене згадали, бо більше нікому доглядати за вами.
— Олено, доню, що ти таке верзеш? — намагаюся стримати сльози. — Хіба ти не розумієш, що я просто втомлювалася, в мене, – але не договорила
— Годі, мамо. Досить. — холодно обриває вона.
Я сиджу, мовчки дивлюся у вікно, не можу стримати сліз. Усе життя я старалася дати кожній дитині хоча б щось. Можливо, помилялася, що не змогла однаково приділити увагу всім, але ж я не робот. Вийшло так, що молодша отримала найменше мого часу. Я не знала, що це перетвориться на гігантську образу, яка тепер руйнує наші стосунки.
Я не відчуваю провини за те, що не любила свою дитину — навпаки, я переконана, що любила її, як тільки могла. Але, мабуть, усе це так і залишиться непочутим. Олена вирішила, що їй не потрібна ця сім’я, і тепер, коли мені потрібен догляд, вона відмовилася.
Хіба це справедливо? Я ж ніколи не говорила, що вона мені не потрібна. Просто не завжди мала сили й час. Тепер я лежу, і ніхто не знає, наскільки мені важко змиритися з думкою, що моя донька, хоч і жива-здорова, не хоче бути поряд.
Але я все одно продовжую вірити, що вона схаменеться й збагне: моя «нелюбов» існувала тільки у її думках. Я завжди мала до неї почуття, просто не вміла його показати. І не мала змоги приділити стільки любові, скільки було потрібно. Сподіваюся, колись вона прозріє. Якщо, звісно, не надто пізно.
Головна картинка ілюстративна.
