— Ну, нащо ти знову дзвониш, — сердито відповів Юрко. — Сказав, відрядження на три дні. Вдома буду завтра. Що не ясно?
— Отже, — відповіла Оля, — слухай мене уважно. У моєму домі ти більше не з’явишся!
— Що означає «не з’явишся»? Ти розумієш, що…
— Ніколи! Зрозумів?!
— Я не зрозумів. Ти при своєму…
— А твої речі я відвезла на вокзал.
— Який ще вокзал? Розумієш, що кажеш?
— На твій улюблений. З якого ти нібито у відрядження їздиш.
— Слухай, це не телефонна розмова. Завтра я повернусь і ми…
— Квитанцію від камери схову візьмеш у поштовій скриньці.
— Ну, гаразд, гаразд. Якщо ти наполягаєш, я можу перервати відрядження прямо зараз і…
— І не намагайся зайти до моєї квартири. Зверни увагу, замки в дверях я змінила. Ключі можеш залишити собі на згадку.
— І що це означає?
— Це означає, що тобі більше не доведеться виправдовуватися переді мною і вигадувати всяку нісенітницю щодо відряджень.
— Але я справді зараз у відрядженні! Ну як мені тобі це довести? Чому ти мені не віриш?
— А мені вже не цікаво, де ти. І доводити нічого не треба.
— Чому?
— Ми з тобою розлучаємося. Можеш більше не поспішати і продовжувати насолоджуватися життям там, де ти зараз.
— Де я знаходжусь?
Питання повисло в повітрі. Ольга вимкнула телефон.
Юрко замислився.
— Ттт-аак… — тихо промовив він. – Ото невдача. Ну, припустимо, сьогодні я переночую у Марини. А завтра? А наступні дні?
З ванної вийшла Марина. Вона чула, що Юрко розмовляв по телефону. Але не зрозуміла, з ким і про що.
— Хто дзвонив? — весело спитала вона.
— Дружина, — спокійно відповів Юра.
— Що хотіла?
— Питає, що приготувати завтра на вечерю.
— Он як?
— Готується до мого повернення.
— Це тому, що вона любить тебе і довіряє.
— Слухай, Маринко, а може, мені піти від неї? — спитав Юра. — Як гадаєш?
— Якщо хочеш, йди, — байдуже відповіла Марина.
— А ти?
— Що я?
— Хочеш, щоб я пішов від Олі?
— Мені все одно. Якщо тобі так буде краще, то, звичайно, йди.
— Піду, мабуть. Справді. Нащо зволікати? Адже я тебе кохаю.
— Кохаєш мене?
— Звичайно. А ти не знала?
— Ти ніколи цього не казав.
— Он як? Ну от тепер кажу. Я люблю тебе, Маринко. Кохаю більше за життя. І дорожче за тебе в мене нікого немає.
— І ти готовий заради мене покинути дружину?
— Заради тебе? Маринко! Та заради тебе я ще не на таке готовий!
— А чому ти мені цього раніше не казав?
— Думав, ти це й так знаєш. Був упевнений, що ти все бачиш.
— Я не знала. І нічого не бачила.
— Значить, добре, що я тобі це сказав, так?
— З одного боку, добре, звісно, — трохи невпевнено відповіла Марина. — А з іншого… Все це якось… Несподівано.
— А знаєш, що я зроблю, — рішуче сказав Юрко. — А подзвоню я дружині прямо зараз. Скажу, що між нами все. Правильно?
— Я не знаю, — злякано відповіла Марина. — Чи правильно це?!
— Правильно! Так і зроблю.
Він дістав телефон та набрав номер дружини.
— Слухай мене уважно, — почав Юрко, тільки-но почув голос Олі. — Ми розлучаємося. Так я так вирішив. Бо я тебе не кохаю. Ні. Вечерю до мого завтрашнього повернення готувати не треба. І чекати на мене не треба. Так, ти все правильно зрозуміла. Тому що ми розлучаємося. Я подаю на розлучення.
Збери мої речі та відвези їх на вокзал. Ти знаєш, який вокзал. Здай їх у камеру зберігання, а квитанцію кинь у поштову скриньку.
Чому сам за речами не приїду? Бо бачити тебе більше не хочу. І ось що. Зміни замки у дверях. Навіщо? Щоб не сподіватись на моє повернення. Раптом ти вирішиш, що я хочу повернутися. Отож знай, я не захочу.
Чому? Тому що я кохаю іншу жінку. І з нею мені по-справжньому добре. Мені не треба з нею щось вдавати і брехати.
Олька відразу вимкнула свій телефон, щойно почула голос Юри. А він продовжував вдавати, ніби його уважно слухають і говорив дуже довго.
— Ну, от і все, — зітхнувши полегшено, сказав він, коли втомився говорити і вимкнув телефон. – Я вільна людина. І я тепер лише твій. Ти рада?
Марина знизала плечима і ніяково посміхнулася.
— Не знаю, — злякано відповіла вона. — Мабуть.
— Не “напевно”, а точно. Але я розумію тебе. Ти ще не отямилася від щастя. Нічого. Звикнеш. Головне мені тепер нікуди не треба поспішати. Правда, чудово?
— Мабуть, — тихо відповіла Марина.
— Знову ти за своє. Ми зараз зробимо ось що. Зараз я піду на роботу, а ввечері заберу речі з камери схову і до тебе.
— Думаєш, твоя дружина встигне за цей час зібрати всі твої речі?
— Звісно, встигне. До вечора ще багато часу. Крім того. Чого їй ще робити. Але ти маєш рацію. Про всяк випадок я подзвоню їй і покваплю. Все. Я побіг. До вечора.
Зачинивши за Юрою двері, Марина замислилась.
«Я – погана, – думала вона, – нечесна жінка. Я зруйнувала сім’ю. Забрала чоловіка у люблячої дружини. І немає мені прощення».
Марина була впевнена, що саме вона у всьому була винна. Вона не знала, що дружина вже вигнала Юрка з дому. І тому, обзиваючи себе останніми словами, вирішила все виправити.
Тому, коли ввечері Юрко прийшов до неї з речами, двері йому ніхто не відчинив.
Марина не чекала на прихід Юрія. Вона швиденько зібрала свої речі, викликала таксі та поїхала на вокзал. Знайшла потрібний рейс, купила квиток і пройшла до зали очікування.
Коли зателефонував Юра, вона сказала йому, щоб він повертався додому. До дружини, яка його любить та чекає. Що їй дуже соромно. Що вона просить її пробачити. Але інакше вчинити вона не може. Тому що її совість змушує так вчинити.
Юрко намагався щось пояснити, але Марина не слухала та вимкнула телефон. Тому що тим часом оголосили посадку на її потяг.
«Так… — тихо промовив Юрко. – Знову невдача. Ну, припустимо, сьогодні я переночую на вокзалі. І завтра також. А наступні дні?
