Старенькі Ольга та Катерина гріють боки проти сонечка. Сидять собі на колоді і згадують минулі часи. Гай-гай, скільки літ пройшло-пробігло відтоді, як вони дівували!
– Шкода, – поправляє хустку Ольга, – що Бог не спарував мого Михася і твою Марійку. Були б ми зараз із тобою свашками, чекали б до свят правнучат із міста.
За матеріалами – Уют.
– Ох і правда. Красива вийшла б пара, – жінка прикладає руку дашком до лоба, вдивляючись у дорогу. – Мій синок уже давненько приїздив, а машина твоєї Марійки, бачила, стояла у тебе з місяць тому.
– Стояла, – погоджується Ольга. – Навезла навіщось міських гостинців, фото онука на якомусь комп’ютері показувала. Не зрозуміти нам їхнього життя, а їм – нашого.
– Це точно, – зітхає сусідка.
Помовчали. Війнуло легеньким вітерцем, від якого на вербі дрібно-дрібно затріпотіло листячко.
Ольга колись була козир-дівка. Висока, ставна, із косою мало не до колін. А ще, як у пісні, карі очі, чорні брови. Справжня згуба для парубків, котрі роєм вилися біля неї. Їй же, мов на гріх, не подобався жодний. Та якось несподівано запав у серце один приїжджий шабашник – і ростом нижчий за неї, й лицем, як казали у селі, не вийшов.
– Здоров була, красунечко, – медом розлилися слова того парубка. – Мене Віктором звати, а тебе?
Мозолястою рукою поклав на її бухгалтерську книгу букет волошок. Від них війнуло степом і дитинством, а від слів хлопця чомусь стало ніяково.
Завжди бойова, цього разу Ольга ледве видавила своє ім’я. Парубок запросив на побачення. Вона відмовляла всім і відразу, йому ж не посміла.
Соловейком тьохкало тоді її серце. Від присутності Віктора, його розповідей. Він тримав її за руку, веселив своїми історіями, заглядав у вічі, а вона й дихнути боялася. Думала, що тоді всі чари розвіються.
Не розвіялися.
– Усе, більше так не можу, – десь через півроку випалив Віктор. – Крию дах на фермі і весь час про тебе думаю. Хочу бути завжди з тобою. Виходь за мене, Оленько. Я зроблю все, аби ти була щаслива.
Щастя того вистачило на двадцять шість років. Чоловік леліяв її і беріг, цінував і поважав, а вона завжди намагалася догодити йому, підтримати і похвалити. Раптово не стало її сповненого сил Вітюшу… Виросли їхні діти, випурхнули з батьківського гніздечка. Ще не стара Ольга стала доживати віку одна.
Тим часом Катерині згадалося, як вона поїхала на заробітки на північ. Як і Ольга, дівчина працювала бухгалтером, але не в колгоспі, а на будівництві БАМу. Якось не щастило їй на хлопців: чи у ній чогось не вистачало, чи, навпаки, було забагато, але вона з її красою і м’яким характером довго залишалась одна. Доки не призначили на її дільницю нового начальника.
– Так ви, Катерино Василівно, значить, наш головний бухгалтер? Приємно познайомитися, – потиснув їй руку вусань у довгому кожусі, тільки-но переступивши поріг бухгалтерії. – Мене звати Петро Миколайович, очолюватиму дільницю.
Сказав «наш», отже, не чванько. Цим він їй і сподобався. А ще своїм серйозним підходом до справи.
– Удівець наш начальник, два роки тому дружину поховав, – шепотіли жінки в адмінкорпусі. – А ще кажуть, що у нього донька десяти років є. Але тут він сам мешкає. У гуртожиток тільки спати приходить, а рано-вранці вже на ногах. На роботі до пізньої ночі… Куди йому дитя забирати?
Утім, забрати доньку довелося скоро. Занедужала його мати, тож і привіз він Марійку. Така потішна мала була! Біляві кіски у різні боки стирчать, а оченята так весело на світ поглядають.
– Катерино Василівно, виручіть, – якось підійшов до неї Петро Миколайович. – Мені за триста кілометрів їхати до підрядників, а Марійка буде сама до завтра. Тут, окрім вас, не знайду, на кого дитину залишити.
– Не турбуйтесь, – поправила окуляри Катерина. – Я побуду з вашою донечкою.
Вона потоваришувала з малою. А Петро, котрий і раніше з повагою ставився до Катерини, став до неї ще прихильніший. То пайок додому завезе, то від Марійки листівочку до свята передасть. Одного разу запросив її на доньчин день народження.
«Тень-тень», – тріпоче її серце, як тільки вона побачить Петра, коли загляне в її очі. Вони ховатимуть своє почуття одне до одного, поки якось, підвозячи її додому, Петро не скаже:
– Катю, мені не дуже є що вам запропонувати, але ось вам моя вірна рука і любляче серце. Будьте мені за дружину, а Марійці – за маму.
Вона мовчки притулиться щокою до його великої і теплої долоні, а її очі промовлять: «Згодна!». І не відомо, хто з них трьох більше радів їхній родині. Щастя щедро зігрівало усіх. Розцвіла Катерина, аж наче помолодшав Петро, а Марійка відразу стала вмілою помічницею.
«Ой, чий то кінь стоїть, що сива гривонька!» – щоразу затягує своїм сильним голосом на дільничних святах Катерина. А Петро тільки слухає та задоволено усміхається. Душа радіє, її слухаючи. А через кілька років повернулися в Україну…
…Катерина отямилася від марева сну. «Тю, чи я, грішна, задрімала?» Подивилася на небо, потім на подругу.
– Ольго, ти що, спиш? – погукала стиха.
– Ой, забулася. Розморило сонечком. Мені мій Вітюша примарився. Молодий, з оберемком волошок.
– То до переміни погоди, – розсудила Катерина. Сама не стала хвалитися, що їй теж покійний Петро привидівся. Не гукав до себе – значить, рано ще їй збиратись у далеку дорогу. Можна ще трохи посидіти. Ох і добре тут. На колодках.
Автор – Олена Чернявська, Дніпропетровська обл.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
