Як же ти мене дістав! Терпіння вже немає! ─ Ірина вискочила з машини, щосили грюкнувши дверима.
─ Не пробачу! Ніколи! ─ полетіло їй услід.
З самого ранку настрій у подружжя був поганенький. Ігор хутко збирався на роботу, не звертаючи уваги на набридле скиглення дружини з приводу нестачі грошей.
Ірина почала пиляти чоловіка, як тільки прокинулася.
Вона вважала, що Ігор не цінує їхній шлюб, тому навіть не намагається заробити більше. Сидить у своєму офісі, замість того, щоб пошукати більш високооплачувану роботу.
─ Ти мене взагалі чуєш? ─ протягнула вона, коли зрозуміла, що Ігор відкрито не надає значення її словам.
─ На жаль, чую!
─ І що ж я сказала?
─ Що тобі мало грошей.
─ Я цього не говорила! ─ зойкнула дружина, ─ вічно ти все перевертаєш з ніг на голову!
─ Серйозно? Я вважаю, що ти це робиш набагато краще за мене.
─ Ага, скажи ще, що я у всьому винна!
─ У чому «у всьому»?
─ У тому, що ми живемо як кішка з собакою.
─ Та ні, вони на відміну від нас іноді дружать.
─ Жартуєш?
─ Навіть не думав…
─ Я подам на розлучення!
─ Ну нарешті хоч одна мудра думка.
─ Ти пошкодуєш про це!
─ Зрозуміло.
Це був, по суті, традиційний ранковий діалог, до якого обоє давно вже звикли. Інакше спілкуватися в них не виходило. Та вони особливо й не намагалися. Посварилися, розбіглися на роботу, увечері зустрілися, вночі помирилися, зранку почали все спочатку.
Цього дня неприємна розмова продовжилась в машині.
─ Як з тобою жити! На тебе не можна покластися! З тобою навіть страшно заводити дитину, ─ Ірина навмисно зачепила за найпотаємніше. Парі за п’ять років спільного життя так і не вдалося пізнати радість батьківства.
─ Дитину? Невже ти все ще хочеш дитину?
─ Хочу, але бачу, що мені доведеться відмовитися від материнства.
Ігор натиснув на гальма. Його обличчя перекосилося, на щоках забігали жовна:
─ Що ти сказала?
─ Що не збираюся дарувати тобі спадкоємця. Невдахо!
─ Ти чекаєш на дитину? ─ у голосі чоловіка почулися нотки радості, ніжності та надії.
Ірина багатозначно промовчала.
─ Тільки посмій щось накоїти!
─ У тебе забула спитати!
─ Я тебе попередив.
─ Ну дуже страшно. Шкода, що пізно.
─ Що означає «пізно»?
─ Те й означає!
─ Яка ж ти мантелепа!
І ось тут Ірина, не витримавши, вискочила з машини. Ігор рвонув з місця. Гнів застилав очі. У душі здіймалася справжня, неприборкана буря.
─ Як вона посміла?! Мою дитину!
Ледве встигаючи реагувати на дорожні знаки, він не помітив світлофора, на якому горіло червоне світло.
Скрип гальм. Темрява.
─ Все, ─ пролетіла остання думка.
Ірина не йшла, вона майже бігла вулицею, подумки продовжуючи розмову з чоловіком:
─ А чого ж ти хотів? Ти давно забув, що я жінка! Що потребую уваги, любові, а не постійних докорів і сварок. Ти мізинця мого не вартий! Дитину він захотів! А я не хочу? Які з нас батьки, якщо ми навіть одну годину не можемо нормально спілкуватися? Ні, треба розлучатися. Це не життя. А дитину я й одна виховаю. Може, зустріну нормального чоловіка. Правильно зробила, що обманула. Треба було взагалі нічого не казати.
Сердиться він.
На роботі в Ірини все падало з рук. Вона ніяк не могла заспокоїтись і раптом подумала:
─ От би залишитися одній. Розлучення ─ така невдячна справа. Спробуй перечекай. Ще невідомо, як Ігор себе поведе.
Пролунав дзвінок. Ірина побачила, що дзвонить чоловік.
─ Зараз почне читати мораль, ─ подумала жінка й вирішила не відповідати.
Він зателефонував кілька разів. Зрештою телефон замовк.
─ Увечері я все йому висловлю. Досить діймати один одного, ─ вирішила Ірина і поринула в роботу, щоб хоч якось відволіктися.
─ Іро, тебе до телефону, ─ покликала співробітниця до стаціонарного апарату.
─ Так? ─ Іра поняття не мала, хто міг їй дзвонити за цим номером.
Незнайомий чоловічий голос повідомив про те, що з Ігоря не стало.
Вислухавши, Ірина повільно поклала слухавку. Кілька секунд постояла біля столу і знепритомніла.
Далі все було, як у тумані. Ірина не розуміла, де вона, що відбувається. Увечері, залишившись одна, взяла Ігореву сорочку, яка ще зберігала його запах, притиснула до себе.
В голові набатом звучали останні слова чоловіка:
─ Не пробачу! Ніколи!
Svitlana Sushko.
Фото ілюстративне.