— Вона ще не встигла стати частиною нашої родини, а вже хвилюється з чим як житиме після розлучення. Бачте, не треба їй нічого нашого, тож вони продадуть синову квартиру і придбають більшу, але після весілля.
Марія, відпивши ковток кави, уважно слухала. Вона знала Ніну багато років і розуміла, що для неї син був найважливішою людиною у світі.
— Але ж квартира ваша? Ви її подарували. Хіба вони можуть так просто її продати? — поцікавилася Марія.
— От і я так кажу! Але ж вони дорослі люди. Син вважає, що це їхня особиста справа. Я йому пояснюю: ти ж розумієш, що квартира куплена за наші з батьком гроші. А він у відповідь: “Мамо, я хочу зробити все, щоб моїй дружині було комфортно”.
— Знаєш, Ніно, — обережно почала Марія, — можливо, ти просто надто переймаєшся? Молоді зараз інші. Вони хочуть жити в комфорті, будувати своє життя по-своєму.
Ніна скривилася. Вона вже багато разів чула ці слова, але кожного разу їй здавалося, що це несправедливо.
— А що, якщо вона просто користується його добротою? Я ж бачу, як вона ним маніпулює! — Ніна схопила чашку і почала нервово її крутити. — Він їй і подарунки купує, і всю організацію весілля на себе взяв. А тепер ще й квартира!
— Може, поговориш із нею? Віч-на-віч. Без емоцій, спокійно, — порадила Марія.
— Спробую, але сумніваюся, що це допоможе, — зітхнула Ніна.
Наступного дня Ніна запросила майбутню невістку на чай. Ольга, дівчина сина, прийшла з посмішкою і коробкою цукерок. Вона завжди намагалася виглядати привітною перед майбутньою свекрухою, хоча відчувала, що між ними є напруження.
— Дякую, що запросили, Ніно Миколаївно, — сказала Ольга, сідаючи за стіл.
— Сідайте, Олю. Нам треба поговорити, — почала Ніна, не витрачаючи часу на формальності.
Ольга трохи насторожилася, але кивнула.
— Я чула від Андрія про ваші плани щодо квартири.
— Так, — Ольга підняла очі. — Ми з Андрієм обговорювали це. Думаємо, що так буде краще для нас обох.
— Олю, — Ніна намагалася говорити спокійно, але в голосі чулася тривога, — ця квартира була подарунком. Ми з чоловіком важко працювали, щоб забезпечити сина житлом. І тепер ви хочете її продати, щоб взяти кредит?
— Розумію ваші почуття, — м’яко відповіла Ольга. — Але ми хочемо жити у сучасному житлі, ближче до центру. А кредит ми будемо виплачувати разом. Це чесно.
— А як щодо того, що ви думаєте про розлучення ще до весілля? — Ніна не втрималася.
— Це не так, — швидко заперечила Ольга. — Просто я хочу бути впевненою, що у разі будь-яких обставин я не залишуся без даху над головою.
Ніна глибоко зітхнула.
— Олю, знай, що ми зі свого боку робитимемо усе, аби син не зробив такої помилки.
Ольга кивнула, але від себе додала:
— Я вас почула, тож вислухайте тепер і ви мене. У нас у се вирішено, тож якщо вам дороге спілкування із сином, з нашою сім’єю, будьте трішки добрішою, мамо.
Увечері Ніна поділилася розмовою з чоловіком.
— Ти бачиш, до чого це йде? — запитала вона.
— Бачу, — спокійно відповів чоловік. — Але ж ти сама наполягала на тому, що ми повинні саме подарувати сину квартиру. Ну ось, подарували. Він дорослий і вже сам буде вирішувати що зі своїм майном робити.
— Мамо, тато, – почули схвильовані батьки обурений голос сина, – Що це за історія така із розмовами тишком-нишком. Мама, що означають твої слова? Чого ви узагалі вирішили, що можете втручатись у наше життя і керувати нашими рішеннями? Попереджаю, ще раз і спілкування скінчено.
Сидить Ніна з чоловіком і думку гадає, як бути далі. Ніби й радіти повинні – син одружується, але ж радості ні на краплю?
От як би ви вчинили на місці батьків?
Головна картинка ілюстративна.
