Інна не вміла казати «ні». Вона жартувала, що саме з цієї причини й вийшла заміж. Але так гірко жартувала. Скоріше, констатувала факт.
Андрій їй подобався, але тоді вона, як і всі подруги, була закохана в Артема – хлопця, що приїжджав на літо до баби Параски. Вони були сусідами, тому Інна могла похвалитися ще й тим, що бачила його частіше, ніж інших, та й в клубі, він підходив до неї так по-панібратські:
– Ходи, сусідко, потанцюємо.
Інна не казала «ні», а лиш щасливо шарілася і всю пісню відчувала його руку на спині. Що то було за чудесне відчуття. Вона мріяла, що він і додому її проводитиме, але поки їй так не щастило. Тому вона лиш мрійливо дивилася на Артема і рахувала роки до повноліття, а далі вона, мов гидке каченя, розкриє лебедині крила перед ним і він закохається, і одружиться.
Роки минали, але Артем приїжджав все рідше, а Андрій був хорошим хлопцем і запропонував вийти заміж. Вона в душі ще вагалася, а губи самі прошепотіли «так» і вже вона одружена варить борщ, а маленька Алінка повзає по ліжку. Вона отак і бігає від плити, щоб не википало і до Алінки, а би не впала з ліжка. Ото й все її щастя.
А далі, свекруха розкусила Інну, мов горіх і вже на всю користувалася її безвідмовністю. Тож Інна і її город порала, і корову доїла, бо свекруха змучена з роботи, то застілля родинні готувала, бо ж вона он в декреті немає чим зайнятися.
Коли ж Інна вийшла на роботу, то їхній начальник звалював на неї всі недоробки колег, а вона боялася сказати не просто «ні», а «не буду». Їй здавалося, що за цими словами розірветься земля і розверзнеться небо – настане кінець всьому.
Отак вона й бігала, мов курка без голови, з роботи до свекрушиної господарки, додому і знову по колу.
– Яка в тебе, Марино, добра невістка. Все помагає.
– Та яка ж добра? Та безтолкова на всю голову, як мала дитина. Якби я не закомандувала, то воно б перед телевізором і про дитину забуло.
– Не кажи, гріх будеш мати, – обурювалися подруги.
– За правду? Чи бог сліпий?
Отак і розверзлася під Інною земля від почутої розмови. Це свекруха говорила в автобусі на всенькі вуха охочих і не бачила в тісняві, що там є й Інна. Свекруха ніби й говорила це до сусідки по кріслу, але так аби чули всі. Мала жінка таке чарівне вміння. І не лише це, але Інна ніколи не думала, що її дійсність аж так різниться з дійсністю свекрухи. Вийшла з автобуса останньою і брела додому. Пролітали в голові всі дні, коли свекруха перекидала на неї свою роботу, а Інна це трактувала, як «мама Андрія попросила», а виходило, що «чужа жінка наказала». Ноги принесли перед хату свекрухи, вже вхопилася рукою за хвіртку аби йти помагати по господарці, але потім величезним зусиллям волі пішла додому. Там її чекала мама і Алінка.
– Доню, щось сталося? Ти сама не своя.
– Трохи голова болить. Але пройде. Як ви тут без мене?
– Добре, Алінка поїла і бавиться.
Зайшла в кімнату і застигла. Через скількись часу відчула, що навколо щось шумить і не відразу зрозуміла, що то свекруха руки-в-боки і чехвостить її перед мамою.
– Ото маю невісточку. Ні аби помогти мені з коровою, а цілий день би ото перед телевізором. А сметанки всі хочуть. Чи я для себе ту корову тримаю? Та ж для вас стараюся.
– Я не можу вам помагати, – прошепотіла Інна.
– Що? – хором проказали жінки.
– Я не так сказала.
– Отож бо! Май трохи клепки в голові аби таке говорити, – аж зраділа свекруха аби в очі висловити всю нелюбов, яку відчувала до такої невістки.
– Я не буду вам помагати, бо ви невдячна і знахабніли вкрай. Я не буду вам помагати, бо буду робити щось, що давно мала робити – бавитися з дочкою, помагати моїй мамі і вкінець – сидіти перед телевізором.
Інну немов прорвало. Вона так само поставила на місце начальника і кожного, хто хотів її використати, бо чом би й таку лошицю не запрягти? І, знаєте, життя й справді скінчилося. Таке життя в постійному страху зробити щось не так.
Фото ілюстративне.
