Отримавши відмову, та ще й у такій формі я дуже довго не зверталась до мами по допомогу. так, ми розмовляли, але все більше про погоду і пташок, що за вікном пролітають, про те. як ми живемо. чи виживаємо, мамі знати було не цікаво. Але ось, ситуація прямо безвихідна. Я вже не витримала і знову маму свою набрала.
Три роки тому мама моя поїхала на заробітки. Я ще до того, як вона у дорогу рушила, думала собі, що мама туди подалась задля того, аби нам із чоловіком допомогти.
Ну а чому? Я в неї одна донька, робота в неї пристойна була, як і зарплатня. А у нас, молодої сім’ї, не було власного житла. Чогось я собі подумала, що мама їде, аби нам на квартиру окрему заробити, адже майже у всіх моїх друзів так і було.
Рік мама там пропрацювала, я все не наважувалась ту розмову розпочати. Та й жили ми у її однокімнатній квартирі доки вона в Португалії була, якось і не на часі ніби.
Я вже при надії була, то хочеш чи ні, а поговорити потрібно ж було. Все ж у однокімнатній квартирі із дитиною, погодьтесь, геть незручно. Я щиро вважала, що мама те розуміє. Та й у мами моєї за моїми підрахунками повинна була б бути уже досить солідна сума грошей на перший внесок уже назбирано, я так думала.
Коли ж моя мама почула з яким проханням я до неї звернулась, то дуже була здивована. Виявилось, що вона ніколи і наміру не мала нам купувати житло. Більше того, виявилось ціль її поїздки не була поміч нашій сім’ї. Вона заявила, що ми ніби як із нею уже дві окремі сім’ї і я така ж доросла людина, як і вона. Тому ні я їй, ні вона мені нічого не винні.
Отримавши відмову у такій формі я ще довго не зверталась до мами за допомогою. Коли вона там ті посилки передавала, я звісно ж дякувала і за кілька сотень євро, що на свята передавала, я також вдячна була, але от так, щоб допомагати, то цього від неї ми не бачили.
А нині я знову при надії. Оце вчора дізналась, що нас буде вже не троє, а одразу п’ятеро. Тобто, я на двійню чекаю. Тут ситуація патова – край треба більше житло. Я набрала маму і пояснила їй усе. Кажу так і так, ну позич єдиній дитині хоч на перший внесок. Я, ж кажу їй, ніколи в тебе нічого не просила.
А вона мені знаєте що відповіла?
— Не можу, бо собі квартиру щойно в столиці придбала, завжди мріяла у Києві жити. А цю, тобі подарую. Тож не переймайся, у тебе буде власний куточок.
Не знаю, чи то стан у мене такий, але я уже другий день не можу заспокоїтись. Ну як? Поясніть, як так може мама рідна із власною донькою єдиною вчинити? Знаючи нашу ситуацію вона не нам тут у містечку, а в Києві собі житло придбала.
Не знаю, де мені тепер сил узяти далі із нею спілкуватись. Розчарування надто вже велике, Сльози рікою.
Скажіть, хіба ви так зі своєю дитиною змогли б учинити?
27,05,2023
Головна картинка ілюстративна.
