57-річний пан Василь у Збройних силах України вже вдруге, хоча має цілком цивільну спеціальність – учитель ковальства у Брошнівському професійному лісопромисловому ліцеї на Прикарпатті. Але коли в 2014-му році Росія вперше напала на Україну, він не залишився осторонь.
– Спершу я активно займався волонтерством, потім поїхав на схід будувати фортифікаційні споруди, – розповідає Василь Гладенький. – В армію мене не брали, оскільки я, по-перше, педагог, а, по-друге, багатодітний батько. Але в 2015-му я врешті-решт переконав військового комісара й пішов у ЗСУ, в 128 гірсько-штурмову бригаду. Став командиром міномета, воював на сході цілий рік, а після демобілізації повернувся до педагогічної роботи.
Коли в лютому цього року росія почала повномасштабне вторгнення, Гладенький знову прийшов у військкомат – уже з двома синами, котрі стали повнолітніми. Усі троє попросилися в 128 бригаду.
– Я пішов на старе місце в мінометну батарею і хотів узяти з собою обох синів, – продовжує пан Василь. – Але не вдалося. Молодший Юрій (йому 22 роки) має дві вищі освіти й закінчив військову кафедру, він офіцер. Тому його призначили заступником командира роти в інший підрозділ нашої бригади. Зате старший 24-річний Андрій хоч і має вищу освіту, проте без військової кафедри. Так що зараз він зі мною – навідник міномета.
Цікаво, що спочатку військкомат категорично не хотів відправляти всю родину в бойову частину, старшого сина переконували йти в територіальну оборону. Але він наполіг, що хоче служити зі своїми рідними.
Перші тижні війни 128 бригада пережила особливо важкі бої у Запорізькій області. У ході яких мінометний розрахунок Василя Гладенького відзначився – підбив російський танк Т-72.
– Нам дали координати й наказали накрити сектор вогнем, – розповідає пан Василь. – Загалом ми випустили 10 мін зі 120-го міномета “Молот”, і одна або дві влучили зверху в танк. Влучення засікла з дрона наша розвідка, після чого нам повідомили: “Ціль знищена”.
Мінометний розрахунок Гладеньких і зараз постійно на бойових виїздах. Батько пишається, що син не злякався ворожих обстрілів, усе хапає на льоту і служить, як справжній вояк.
Тим часом вдома на бійців Гладеньких чекає господиня і троє прийомних доньок.
– У нас із дружиною троє своїх синів, старший із котрих уже багато років із родиною живе в Чехії, – каже пан Василь. – А ще ми взяли трьох прийомних доньок. Двом молодшим 9 і 12 років, вони хворобливі від народження, але ми виховуємо їх так, щоб дівчата виросли здоровими. А старшій Софії вже 20, вона офіцер Нацгвардії. Дуже бойова дівчина, може дати фору багатьом хлопцям.
Після того, як у лютому цього року Василь Гладенький із синами пішли на війну, з’явилася цікава історично-спадкова закономірність – останні 100 років усі покоління чоловіків цієї родини борються за Україну!
– Мій прадід у 1918 році пішов у Галицьку армію, яка воювала спершу з Польщею, а потім із більшовицькою Росією, – розповідає пан Василь. – Я дуже мало про нього знаю, але, як розповідали рідні, прадід був високоосвіченим і займав офіцерську посаду. З війни він не повернувся. Мій дід воював в Українській повстанській армії проти радянської влади, мав псевдо “Червоний” і був районовим у сотні Бея. Взимку 1946 року його підрозділ оточили НКВД-сти.
Пан Василь зауважив, що хлопці трималися, скільки вистачило боєприпасів, а останні кулі залишили для себе, щоб не здатися в полон.
Зaгиблих привезли в село, влада дозволила родичам обмити їх у калюжі й поховати в братській мoгилі. А через кілька місяців дружину дідуся з трьома доньками й сином, котрому було два роки (майбутній батько Василя Гладенького) як рідних “ворога народу” заслали в Казахстан. Вони змогли повернутися в 1956 році, через три роки після смеpті Cталіна.
Між іншим, через участь Гладеньких у Галицькій армії й УПA глава сім’ї мав певні складнощі в особистому житті.
– Справа в тому, що моя дружина має глибоке польське коріння, її родичі й зараз проживають у Польщі, – пояснює пан Василь. – І коли перед нашим одруженням вони дізналися, що мій дід і прадід воювали в Галицькій армії й УПA, то поставилися до цього неоднозначно. Але ми з дружиною зуміли пройти через ці історичні непорозуміння й створити чудову сім’ю. Родичі дружини вже багато років цілком нормально сприймають наші переконання, а після 2014 року навіть гаряче підтримують нас.
– П’ять поколінь моєї родини боронять Україну, а ворог один і той же – Pосія, – каже пан Василь. – Пригадую, коли мені було 10 років, тато якось відкликав мене вбік, намалював на камені тризуб і сказав: “Твій прадід віддав життя за Україну, дід віддав життя за Україну, я відсидів за Україну. А що зробиш для України ти?” Тата не стало у аваpії в 1983 році, проте я можу відповісти зараз, що продовжую справу нашої родини – теж воюю за Україну. І мої сини так само. Два наших покоління мають нарешті перемогти ворога й покласти цій боротьбі край.
Обидва сини цілком поділяють погляди батька.
– Ми не могли не піти на фронт, такий варіант ніхто навіть не розглядав, – каже старший Андрій. – Я дуже радий, що служу з батьком, і шкодую, що молодший брат у іншому підрозділі. Але ми постійно на зв’язку.
У мирний час старший Гладенький активно займався “Пластом”, а з початком війни багато його побратимів теж пішли в ЗСУ.
– Практично вся наша пластунська станиця зараз у армії, – каже пан Василь. – “Пласт” вчить, що треба бути вірним Богу й Україні. У мирний час ми вірні Богу, а зараз – Україні.
При такому історичному бекграунді родини Гладеньких не може не вражати ставлення пана Василя до ворога. Воно настільки незвичне, що певний час аж насторожувало бойових товаришів.
– Я практикуючий християнин, тому маю свою принципову позицію – молюся за них, щоб вони стали розумнішими, зрозуміли, що стоять на хибному шляху й змінилися. Ми маємо думати про своїх ворогів і робити їх такими, як ми – така християнська мораль.
Я розумію, що таку позицію поділяють не всі. Коли в 2015 році товариші спитали, за що я молюся в церкві, й почули мою відповідь, то дивилися з подивом, якщо не з підозрою. Але, побачивши мене в бойових діях, зрозуміли й прийняли. Вони знають, що в критичні моменти на мене можна покластися, і це найголовніше. А якщо мої молитви збудуться, війна закінчиться набагато швидше, пише Українська правда.
Фото: УП.
06/22/2022
