fbpx
Історії з життя
П’ять років навчання ми нашу невістку одягали-взували, годували. Я і син. Але зарплата у сина – не дуже, до того ж молоді. Стипендія у неї – сльози. Так що я вважаю, що моя допомога синові і його дружині була відчутною. І така відплата

— П’ять років її все влаштовувало, а тепер влаштовувати перестало? — питаю свого сина Сергія, — Значить, коли вона була убогою студенткою, їй було комфортно і зручно, вона із задоволенням користувалася тим, що я вам допомагала? А зараз, коли допомога потрібна вже мені, Дарині хочеться жити окремо, у своєму домі?

Мені 60 років і нещодавно я вийшла на пенсію. І сина свого Сергія я виховувала і навчала одна. У нас з чоловіком велика різниця в віці, а Сергій, якому зараз 28 років народився, коли мені було за 30-ть, а моєму чоловікові 51 рік. І в 12 років Сергій залишився без батька.

Скаржитися немає на що. Матеріально ми жили непогано: син пенсію по втраті годувальника отримував, квартира мені від чоловіка залишилася трикімнатна. Частки сина в ній не було: чоловік дарчу мені оформив. Але я синові ніколи цього, крім нього у мене немає нікого.

— Мамо, — сказав син, 5 років тому, — це моя Даруся, ми вирішили жити разом.

Дарині ледь 18 років виповнилося. Студентка, перший семестр першого курсу закінчила, з села, сім’я її далеко, та й, як я зрозуміла згодом, особливо вони за дочку не переживали, не допомагали, не цікавилися навіть, де живе і як.

— Даша в гуртожитку студентському живе, — продовжував син, — якщо ти не проти, ми будемо жити з тобою.

І Даша стоїть посміхається ніяково. Що скажеш, зарано, але привів, так привів.

— Живіть, — сказала я, — місця багато, порозуміємося, сподіваюся.

У нас в квартирі всі кімнати окремі — вибирай будь-яку. Меблі є, я тоді працювала, син тільки влаштувався, теж якісь гроші отримував.

— У Дашки чобіт зимових немає, діряві, — попросив син через тиждень, — я з авансу куплю?

Купив. Дорогі, але ходити Дарині треба в чомусь. Гаразд, проживемо. П’ять років навчання ми Дашу одягали-взували, годували. Я і син. Але зарплата у сина – не дуже, до того ж молоді, їм треба одягатися, взуватися. Стипендія у неї – сльози. Так що я вважаю, що моя допомога синові і його дружині була відчутною.

— Ми на відпочинок збираємо, — зніяковіло говорив син, — відкласти щось намагаємося.

Словом, за мій кошт весь час жили, розписалися вони через півроку після того, як Дарина до нас в дім прийшла. У відпустку після реєстрації шлюбу з’їздили.

— А батьки твої до нас не приїдуть, — спочатку питала я дружину Сергія, — подивилися б на дочку, познайомилися з зятем.

— Ми познайомилися, — посміхалася Дарину, — по телефону.

— Мам, — розпочав Сергій, — її мама 3-й раз заміжня, ще двоє дітей підростає, їй не до Дарини.

Я щиро пошкодувала тоді невістку. Не легко так! Та й в побуті ми жили з нею добре, не сварилися, кому прибирати не сперечалися, хто вільний – той і до плити вставав, і посуд мив, і інше. Молоді жили дружно, гостей галасливих не водили.

— З вами краще, ніж з рідною мамою, — якось сказала мені невістка, – там про мене ніхто не дбав. Чи сита я, чи взута.

Я вже про онуків мріяла, все уявляла: піду на пенсію, буду з онуками няньчитися, молодим допомагати.

— Зачекай з онуками, – посміхався син, – дай Дашці інститут закінчити.

Потім невістка на роботу влаштовувалася, не до декрету. А через місяць після того, як мене на пенсію “попросили” піти, син мене приголомшив. Тільки не новиною про швидке поповнення.

— Ми вирішили іпотеку брати, – сказав, – одну кімнатку поки, зате свою. Пора, нарешті, жити у своєму домі і зі своєю сім’єю.

— А це чий будинок? — кажу, а у самій аж в очах потемніло, — А я – чия сім’я? І чим вам тут погано? Кімнат три, тісно не буде ні вам, ні дітям вашим, та й я не вічна. Навіщо з банком зв’язуватися? Хіба я вас чимось діймаю чи соромлю?

— Не соромите, не напружуєте, – відповіла за сина Дарина, – але я хочу бути самостійною господинею. Хочу жити з чоловіком у своїй квартирі.

— Так ви розумієте, — кажу, — що за іпотеку ви будете віддавати левову частку сімейного бюджету, а декрет? На що жити будете? Дарина на роботу пішла — добре, але про майбутнє треба ж думати! Ви ж свої гроші тому і відкладали, що навіть за комуналку не платили!

— Ось бачиш, — переможно сказала невістка, — я і говорила, що мама рано чи пізно дорікне нас тим, що ми за її рахунок живемо. Тому і кажу, що треба брати іпотеку і жити окремо! А ми, між іншим, теж завжди продукти закуповували і не рахували.

— Так я хіба дорікаю! — кажу, — Я хіба рахую? Я намагаюся зрозуміти, чи уявляєте ви, як це буде, особливо, якщо декрет! Я вже не кажу, що і мені важко буде з однієї тільки пенсії оплачувати комуналку за три кімнати!

— Ось і ще одна причина! — у невістки навіть очі заблищали, — Живіть зі мною, тому що мені пенсії не вистачає? Дорослих дітей треба відпускати, а не тримати сина біля спідниці! Продавайте свою квартиру, беріть меншу, а син допомагати не зобов’язаний. За одну кімнату зможете платити з пенсії і сама!

І син стоїть, як телепень! Продавати? Спадщину сина у вигляді трьох кімнат проміняти на одну і його частку в такій же однокімнатній іпотечній халупі? Зрештою, а чому я не маю права розраховувати на допомогу сина? Я ж йому допомагала і не тільки йому!

— Треба було з самого початку жити окремо, — врешті-решт прозвучало з вуст невістки, — а я тобі казала! А зараз мамі важко відпустити синочка від спідниці, але ж у синочка своя сім’я, дружина!

— Але чомусь ви не стали з самого початку жити окремо! — скипіла я, — Вас все влаштовувало. Мама працювала, а дружина мого сина спокійно вчилася і їла те, що свекрухою куплено. Чоловік тебе одягав? А годував вас хто в цей час? Виходить, це було зручно? Користуватися моєю допомогою? А тепер, коли допомога мені потрібна, виживай, як сама знаєш?

Розійшлися по кімнатах, вся киплю. 5 років коту під хвіст? І якщо підуть — не знаю як жити. І разом жити — не знаю як, після всього сказаного.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!