– Що ти бігаєш, тобі ж сказали лежати! Нікуди твій чоловік не дінеться, а передасть щось, то через прохідну.
Геть тобі як дитина – то до вікна, то на коридор. А потім принесе ту передачку від чоловіка, а там що такого – картопля потовчена та помідори солоні, а вона їсть так, що всім слинка котиться і котитися починає вже відтоді, як вона ту каструльку заносить в палату, замотану в газету та пакети, шарудить і тішиться…
– Сказано тобі, – повчала її я, – що не треба їсти, бо в тебе й так зайва вага і для дитини це не добре! Тобі б на дієті сидіти. А ти хліб уплітаєш!
А хліб чорний, пахучий, видно, що домашній на дні печений!
Звичайно, що й до мене чоловік приходив раз в тиждень, а чого ходити більше? Я нікуди не дінуся.
Ну а цей просто щодень і та картопля з помідорами, я думала, що це вже мені буде снитися той запах довіку і ті помідори.
Сама Світлана велика, отак, велика в усьому, від ноги до ваги і за щоками очей не видно. Слідкувати трохи за собою треба, а не ось так себе допускати. От я тендітна і майже нічого не видно, що я при надії…
І чоловік мене любить, просто іншим коханням без каструль з чорним дном, я б таке й в руки не взяла.
На виписку вже мій коханий приїхав з букетом квітів, з кульками і на власній машині. Я оглянулася чи дівчата з палати бачать, який у мене букет, що й мене, тендітну, за ним не видно. Ось такий має бути чоловік!
І ось через п’ятнадцять років я випадково зустрічаю Світлану все там же. Я з другою дитиною, а вона з третьою.
А мені аж оскомина від цього, бо я відтоді на картоплю дивитися не можу, а що вже про помідори мариновані казати.
– Ой, а я тебе пам’ятаю, – каже вона мені, я аж засміялася, бо це її неможливо було з пам’яті стерти, а вона мене пам’ятає…
– Так і я тебе, сподіваюся, тут буде без картоплі.
– О, так!, – засміялася вона, – мій тоді нічого більше й не вмів готувати, зате тепер донька йому допомагає і я тебе такими пиріжками пригощу.
– Ой, не треба, я бережу здоров’я, – відмовилася я.
А вона не замовкала, наче не розуміла, що з нею не хочуть говорити, світилася від того, які у неї діти, який у неї Василь молодець, скоро приїде і вони вже на третє не розраховували, але в їхній великій хаті є купа місця.
Далі вже прийшов Василь, щуплий з великим пакетом. Господи, оце пара! Щось шепоче та все викладає і викладає контейнери!
Коли пішов, то Світлана всіх пригостила, але я принципово не брала й іншим казала цього не робити, бо має бути режим. Але хіба хтось слухає, коли ти мудре радиш?
Ні, тобі кажуть, що ти командуєш і йдуть від тебе до молодої секретарки. А ти потім збираєш себе докупи, спину рівно і голову вгору, ростиш сина одна, працюєш, щоб всім доказати, що ти все можеш і завжди могла і завжди була права.
Бо у тебе тепер новий чоловік і гарне життя, а у нього з секретаркою кредити і двоє дітей, то хто був правий?
А тут ще ця з контейнерами і щастям! Та якби вона знала, як це все збоку виглядає, то чи так би усміхалася?
Пара закохана мені знайшлася!
Напишу Мирону, щоб купив найбільший букет, який тільки може знайти в місті, бо інакше я з ним жити не буду. Хай всі бачать, яка має бути любов і відношення, а не цей протертий пакет на тумбочці!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
