Тетяна йшла додому і намагалася згадати, за що вона покохала свого чоловіка. Тепер він так їй набрид, що вона вже який день по дорозі з роботи репетирувала, як скаже йому, що хоче розлучення. Дітей у них немає, тож розлучать швидко, без проблем. Тільки от… Чи правильно вона вчинить? Адже вони колись справді один одного любили…
Тетяна згадала день весілля – то був вересень, з дерев золотом обсипалося листя, а з неба сірі краплі дощу. Коли вони вийшли із РАЦСу, їхній шлях перегородила величезна калюжа. Павло, не замислюючись, підхопив її на руки, доніс до машини з лялькою на капоті і прошепотів на вухо: «Я носитиму тебе на руках все життя».
Самотня сльоза покотилася її щокою. Ні, дарма вона так поспішає – може, варто трохи почекати, може, це просто сімейна криза. Жінка вирішила не починати сьогодні цю розмову.
Тетяна зайшла до крамниці – треба було купити продукти, щоб приготувати вечерю, якщо вже розлучення на сьогодні скасовується. Вона напхала повні пакети, відстояла довгу чергу і ледве телепалася по слизькому тротуарі. У повітрі пахло весною та квітами – на кожному розі стояли машини з мімозами та тюльпанами. Тетяна зітхнула — ось чому вона хотіла подати на розлучення. Що вона бачить у цьому шлюбі? Пакети, приготування їжі, прибирання. А от квітів на восьме березня вона жодного разу так і не дочекалася. М’ясорубка, капці та шампунь – ось її подарунки за останні чотири роки. А того року він взагалі нічого не купив, пославшись на фінансову кризу.
Повз пройшов високий чоловік у сірому пальті з величезним букетом лілій. Тетяна провела його сумним поглядом, і її щокою прокотилася друга самотня сльоза. Даремно вона купила стільки продуктів – під ліжком стояла зібрана валіза, і вона знову почала репетирувати: «Я так більше не можу. Вибач, але я йду».
А взагалі, квіти він дарував їй лише один раз, в день знайомства. То був чудовий весняний день, з яблунь обсипалися білі пелюстки, а з неба теплі промені травневого сонця. Вони з подругами поїхали на концерт їхнього улюбленого гурту, від якого Тетяна просто фанатіла. Але коли вони приїхали, там був такий натовп, що побачити, те що відбувається на сцені було просто неможливо. Вона розплакалася як маленьке дівчисько. І тоді хлопець, який стояв поряд, раптом запропонував:
— Хочеш, посаджу тебе на плечі? Звідти все буде видно.
Тетяна навіть не розгледіла його як слід і одразу погодилася.
Концерт був чудовий, дівчина навіть зірвала голос підспівуючи улюбленим виконавцям.
Коли після концерту вони стояли з подругами на зупинці, цей самий хлопець підбіг до неї і засунув у руки букет хризантем. Він би ще гвоздик притягнув! Але все одно це було несподівано та приємно. У букеті була записка з його номером, і наступного дня Тетяна вирішила йому зателефонувати.
Гаразд, якщо вже купила стільки продуктів, треба готувати вечерю. Тим паче їй так хотілося їсти – просто неймовірно! Тетяна пам’ятала, що в холодильнику є борщ, аж дві порції – одна для Павла, друга для неї. Можна буде смачно поїсти, а вже потім братися за приготування вечері.
Піднімаючись сходами – ліфта в будинку не було – Тетяна вже ледве дихала. Як вона втомилася! Їм вічно бракувало грошей – доводилося брати підробіток додому, рано вставати або засиджуватися допізна. Скільки вона просила Павла знайти нормальну роботу! Але ні, він же художник, як він може витрачати своє життя на мирські турботи.
Коли Тетяна увійшла до квартири, одразу відчула дивний запах. Було таке відчуття, що вона увійшла не до своєї квартири, а до тітки Рити, у якої п’ять кішок, папуга та купа хом’яків, не порахувати скільки. Тітка Рита ніколи не переймалася чистотою, але Тетяна прийшла не до неї!
Біля порога валялися старі стоптані черевики – саме вони й поширювали неприємний запах.
З кухні чулося дзюрчання води, шипіння олії на сковорідці та чоловічі голоси. Все зрозуміло – наш художник знову знайшов собі товариша по чарці. Тетяна кинула пакети на підлогу, скинула чоботи і пальто і з найгрізнішим виглядом попрямувала на кухню. Навіть не довелося репетирувати – слова самі були готові злетіти з язика.
За столом сидів бородатий чоловік. На голові сиві ковтуни, дорогий піджак із модними латками на ліктях був засмальцьований і покритий плямами. Джинси, можливо, колись були синіми, але зараз їхній колір складно було визначити.
На столі перед ним стояла її улюблена порцелянова тарілка із залишками того самого борщу, який вона щойно планувала з’їсти. Павло тим часом смажив яєчню із залишками ковбаси – добре, що Тетяна купила нову.
— Привіт, Тетянко — усміхнувся чоловік. – Це мій знайомий, Леонід Петрович. А це Тетяна, моя дружина.
Тетяна обвела очима кухню, розвернулась і пішла в кімнату. Сіла на ліжко, під яким стояла зібрана валіза. Вона чула, як вони розмовляють на кухні, як їдять яєчню та п’ють чай. Потім Павло пішов проводжати свого гостя, і Тетяна чула, як він шарудить у принесених нею пакетах, дістає щось звідти.
Коли двері зачинилися, він увійшов до кімнати і сів поруч.
— Вибач, люба, я віддав йому хліб і ковбасу, — сказав Павло. — Мені стало так його шкода… Сидів на вулиці, але грошей не просив, ні — він мій можна сказати, колега, тому пропонував намалювати портрет за їжу. Але ти ж сама розумієш, що ніхто в нього зараз портрети не замовляє. Ну я й запропонував йому намалювати нас, а в обмін пообіцяв його нагодувати.
Павло простяг їй аркуш паперу. На ньому була перемальована їхня весільна фотографія, зроблена за хвилину до того, як він підхопив її на руки і пообіцяв все життя носити на руках. Тетяна згадала за що вона покохала свого Павла – за його доброту, за те, що він готовий зняти останню сорочку, якщо потрібно комусь допомогти.
Тетяна взяла малюнок з його рук, усміхнулася і погладила його по розкуйовдженому волоссю.
— Піду чистити картоплю, — сказала вона.
Схоже, сьогодні зібрана валіза не знадобиться. Як і у всі інші дні.
Фото ілюстративне.
