Звуть мене Лідія Львівна, мені 60 років, давно на пенсії, доживаю свій вік. Чоловіка не стало, тільки і залишилася у мене моя дача – відрада і розвага. Як тільки стає трохи тепліше, я перебираюся сюди, прибираю будинок і ділянку, а потім саджу город, роблю клумби під квіти. Тут мені добре і спокійно.
Ось взимку тут тільки не можу бути, важко зі снігом – не розгребти. Допомагати нікому, ось і доводиться перебиратися в місто. Восени з листям нічого, справляюся. Цього року у вересні трохи занедужала, просиділа в місті цілий тиждень, але як тільки недугаа відступила, відразу рвонула в улюблену село.
Підходжу до свого дому, а там хвіртка навстіж. Невже, думаю, хтось в город заліз. Начебто все на місці, а тут дивлюся, і на двері скоба від замка бовтається. Лячно стало, невже весь будинок обчистили, і чим їх привабила дача самотньої пенсіонерки? Тихенько зайшла. Але в домі все стояло на своїх місцях, тільки ось на ліжку ковдра лежить, а я нею навіть не користувалася, в шафі на самій нижній полиці зберігаю, а на столі чашка. Ну вже посуд-то я точно завжди прибираю! Щось тут нечисто.
Перший острах пройшов, і на його місце прийшло невдоволення. Хто ж тут господарював і за яким правом, ще й з моєї чашки щось пили? Виглядаю з вікна, а за будинком хлопчик незнайомий сидить, розклав дрова, вогонь запалив, мабуть гріється, рученята виставив прямо до вогню. Ось він, мій непроханий гість, господарює…
Виходжу з дому і відкашлююсь, стежу за реакцією. «Малий» стрепенувся, подивився здивовано, але не став тікати, навпаки, пішов прямо до мене:
– Вибачте мене, це я тут у вас пожив трохи…
Тихий і скромний, малий, жалість відразу підійнялась в моїй душі:
– І скільки ти вже господарювали тут? Чим харчувався?
– Тільки два дні. Їжі у мене було трохи. Хочете хлібця, ще залишилася окраєць.
Хлопчина гордо простягнув палицю, з нанизаним на ній шматком білого хліба. Він парував і трохи обгорів по краях.
– Тебе як звати, хлопчику? І як ти тут опинився?
– Семен я. Я вдома не можу жити. Там мама…
– Тебе вже мабуть все село шукає, мама всіх на вуха підняла?
– Не шукають, все як завжди, та я й не вперше йду. Бувало й тижнями додому носа не показував, тільки всім все-одно, навіть не помітили. Повертався, тільки коли вже дуже їсти хотілося, та й не раді мені були…
Виявилося, що хлопчина взагалі не з нашого селища. Звичайний банальний але сумний сценарій. Мама безробітна, вітчими змінюються як рукавички – один краще іншого, їжа в будинку з’являється рідко, все більше закуска.
Я звернулась одразу до голови нашого селища, розповіла що і до чого. Той повідомив службу опіки.
Мені сімдесят. Цьогоріч мій Семенчик зі школи випустився, зовсім дорослим став. Він мені як онук від першої нашої зустрічі. Всі ці роки я їздила до нього, забирала до себе на свята і вихідні. Літо він у мене проводив теж. Ось і до Інституту, що поряд з моїм домом навчатись пішов.
Дивлюсь на цього легеня і дякую долі, що тоді він саме у мій дім заліз. Що б я робила без нього, для кого б жила.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
