Ми з Ніною виросли в селі і хоч вона старша за мене, але з села нікуди не їхала ні вчитися, ні працювати. Її чоловік забезпечував її грошима, бо був механізатором на доволі багатій фермі, а вона займалася дітьми та господаркою.
Мене доля закинула в місто, де я живу і працюю. У мене є чоловік і ми обоє ще не пенсіонери, але вже близько. Дітей у нас нема, тому діти сестри мені як рідні і я часто їх запрошувала до себе, коли були малі.
Також хлопці жили в мене, коли вчилися в технікумі.
Дмитро і Павло хлопці дуже хороші, роботящі і добрі. Вони завжди Ніну слухалися і жаліли її, адже батько бачив лишень свою роботу на фермі, а в господарці махав рукою і просто лежав на дивані:
– Я тобі гроші даю, тому вже сама тут працюй, я стомився!
От вона й працювала і хлопців до роботи залучала і чим більші вони ставали, тим більше роботи вони робили.
Вони не бігали на ставок, не їздили по дорогах на велосипеді, а як не череду пасли, то на городі, то в полі… Підливають, обривають, носять, складають…
– Ніно, та в дітей зовсім нема вільного часу, – казала я їй, коли приїжджала, – Їм теж треба бавитися…
– Щоб ледарями виросли? Е, ні! Я їх на світ привела і вони мають мені допомагати!
Я їй намагалася пояснити, що так, допомагати треба, але й бавитися теж дітям треба, мати друзів… Та де вона мене чула…
Дітям було років по тринадцять, коли Семена не стало, якась автопригода і все…
Залишилася Ніна сама, але й не дуже переживала, бо господарку вона вела справно, але не врахувала того, що треба ще й гроші мати.
Подалася вона тоді на ферму дояркою і на дітей ще більше обов’язків звалилося.
– А що?, – казала вона мені, – Вони мають щось їсти, а як ти така у нас добренька, то помагай грошима!
Звичайно, що я допомагала так, як могла – одяг чи взуття куплю, портфелі в школу з усім, якісь солодощі привезу… Звичайно, що я не віддавала всі гроші, бо й у мене теж своє життя і свої потреби.
Ледве я Ніну впросила аби сини пішли вчитися, але вона ще довго мені те згадувала потім, добро моє:
– Якби пішли після школи на ферму, то вже б мені в хаті все поробили, а то через тебе я пізніше й воду провела і вікна змінила! Слухай тебе!
Та діти й не байдикували на навчанні – вже підробляли в авто майстернях чи на базарі…
А, коли вони зовсім підросли та пішли на роботу, то Ніна вже на повну розпоряджається їхніми грошима – все їй треба віддати, а вона вкладає в хату та в себе.
– Я їх ростила, а тепер хай вони мені допомагають, – каже вона.
– Ніно, та вони заробляють і мають мати якусь основу, щоб будувати свою родину! А ти їхні гроші береш. А в них нічого не лишається! Та вони й дівчину не мають за що в кафе повести! Та вже всі і машини мають. А твої ходять та тобі за спідницю тримаються! Ти їм життя не даєш!
А вона давай мені, що я їй просто заздрю і всі навколо, що у неї такі добрі діти. А я думаю, що вона їх так затуркала, що вони вже не знають, де правда, а де ні. Коли я хлопцям кажу, що вони мають мати власні гроші, власні плани, власну думку – вони просто на мене дивляться круглими очима… І мені від того дуже гірко на душі, бо я не хочу аби вони були самотні… А хто до такої свекрухи ризикне піти?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
