fbpx
Історії з життя
Після подорожi до Венеції (де, як я дізналася від Світланиного співробітника, ніякого корпоративу не було) мій чоловік додому не прийшов. “Я лишаюся у Світлани”, – написав він мені у есемесці. Навіть не подзвонив, а написав

Найближча подруга постійно критикувала мого чоловіка. А потім з’ясувалося, що…

“I за кого ти замiж зiбралася? Та в нього порожньо як у головi, так i в кишенях”, – так самотня 35-річна подруга говорила про мого майбутнього чоловіка.

Минав час, а її думка про нього майже не змінювалася. Щоразу, коли приходила до нас, вона знаходила за що його покритикувати. Хоча мій Сергій грошi заробляв, з дитиною гуляв, у хатніх справах допомагав i ніколи зi мною не сварився.

Світлана взагалі про сім’ю висловлювалася як про в’язнuцю i постійно акцентувала на тому, що їй ніхто не потрібен i що успішні жінки – самотні. Ну треба ж було якось виправдовуватися перед заміжніми подругами. Та якось вона влаштувалася на престижну роботу, а там була вимога – цінувати інститут сім’ї.

Подруга моя – ще та кар’єристка. Тому в цьому планi, аби досягти своєї мети, не зупиниться ні перед чим. На роботi вона всім брехала, що має чоловіка, а коли їй пообіцяли підвищення, то ще й про дітей щось наплела. Я знаю, бо вона брала нашi сімейні фото i фотошопила замість мене на них себе, щоб поставити це фaльшиве
фото на робочий стіл.

У компанії Світлани часто організовували корпоративи. I бажано було приходити туди зi своєю половинкою.

– Ти просто мусиш позичити мені свого чoловіка, – тepopизувала мене подруга.

– Він що, річ якась? – пробувала відбитися я.

– Та в мене на столi його фото стоїть. Вже всі його бачили. Позич! – не вгавала вона.

– Слухай. Ти все життя його за недочоловiка маєш, нащо ж ти його фото на стіл ставила? – не здавалася я.

– Бо він гарний!

Ці слова розтопили моє серце. Вперше за стільки рокiв я почула, що мій чоловік таки їй хоч чимось подобається. Я здалася i погодилася. Сергій довго не йшов з нами на контакт, але теж здався i погодився “позичитися” подрузі. Він пішов iз нею на корпоратив. Ой, що після цього почалося! Світлана заспокоїтися не могла, так його хвалила.

– Він такий вихований у тебе! Такий розумний! А як він танцює! Ну й пощастило ж тобі, подруго! Позич ще на один корпоратив!

А я, дуpeпа, вуха розвісила i ну пишатися тим, який я собі скарб відхопила. “От тепер оближися, – думала я. – Бери, користуйся i заздри, який у мене чоловік”.

А якось до нашої хати прийшла велика “радість”. Подруга оголосила, що наступний корпоратив буде у Венеції (мій чоловік усе життя мріяв там побувати) i що фірма все оплачує, i вона бере мого Сергія.

– Скажи, що “твій”, тобто мій чоловік захвоpiв. Він не полетить, – почала я.

– Полечу, – приголомшив мене Сергій. – Я давно хотiв у Венецію. Чому б не полетiти? А для Світлани це дуже важливо, бо її керівником відділу мають призначити. Уже як заварили кашу, то треба з’їсти до кінця.

I ми справді з’їли всю кашу. Після подорожi до Венеції (де, як я дізналася від Світланиного співробітника, ніякого корпоративу не було) мій чоловік додому не прийшов.

“Я лишаюся у Світлани”, – написав він мені у есемесці. Навіть не подзвонив, а написав. Я завезла дитину мамi, а сама помчала до подруги забирати позиченого чоловiка.

– А я тобі не шафа чи сумка якась, що ти мене то віддаєш, то забираєш, – сказав чоловік i зник за дверима Світланиної квартири. Подруга стояла з опущеними очима i мовчала.

– Він же ж тyпий для тебе, бiдний i нецiкавий! Навіщо він тобі? Ти ж завжди казала, що я помилилася з вибором, – кричала я.

– Ти помилилася, а я ні, – відповіла Світлана. – Я закохалася в нього ще з першого дня нашого знaйoмства. I не віддам його тобі. Ти маєш сина, маєш за що йому подякувати. Тепер дай i мені пожити.

Тієї ночi я виплакала не одне відро сліз i випила чимало cпиртного. В один момент мене зpадили одразу двоє моїх найближчих людей. Я не стрималася i подзвонила до людини, яка завжди в моєму житті вміла все розкласти по поличках, – до мами. Усе їй розказала.

– Ніколи їм цього не пробачу! – схлипуючи, говорила я у слухавку.

Читайте також: Я раптом зрозуміла те, що так довго проганяла від себе. Я закохалася у рідного брата! Ні. Не по-родинному. А по-справжньому. Як у чоловіка. Я не вірила, що це можливо, але чітко розуміла, що хочу, аби він пішов від дружини та залишився зі мною. На все життя

– Мaнтелепо ти неpозумна, – зовсім не співчутливо промовила моя мама. – Та він все правильно зробив i сказав тобі. Де це бачено, щоб чоловiка позичати? Значить так: про ту свою подругу забудь назавжди. Викресли з пам’яті й у хатiу не впускай. А чоловіка поверни i ще пробачення в нього попроси! I доки того не зробиш, навіть не дзвони до мене.

Як добре, що в нашому житті є мами. I справді: а якби Сергій отак мене позичив товаришу? Що б я робила?

Я заспокоїлася i поїхала до Сергія на роботу. Багато говорила, плакала, вибачалася. А він мене обняв i промовив:

– Заспокойся. Не було в нас нічого. Просто дістали ви мене обидві. Вирiшив тебе провчити. А Світлану я навіть не цiлував. Сьогодні заберу речі i буду вдома.

У нас iз Сергієм тепер усе чудово. Він мені пробачив, i ми домовилися про це забути. Нинi в нас немов другий медовий місяць. Світлана ще робить спроби повернути його собі. Та всі вони невдалі, бо ми викреслили її з нашого життя i тепер сміємося з цього всього.

Марина.

За матеріалами – “Жіночий порадник“.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Faceboo

You cannot copy content of this page
facebook