З дитинства я чула, що ця квартира, де ми жили, належить виключно матері, нічого мого там немає. Не знаю, навіщо було говорити це маленькій дитині, але так було. Жили ми з мамою вдвох, у мене ніби як була окрема кімната, але моєю вона не була, все ж належало матері.
Я навіть меблі переставити в своїй кімнаті не могла, тому що мама цього не схвалювала.
У дитинстві всі діти люблять мам, які б вони не були. Я свою теж любила, але з віком стала розуміти, що ця любов одностороння. Якщо я дотримувалася маминих правил і не привертала до себе увагу, то вона просто мене ігнорувала. Іноді я відчувала себе примарою, тому що якщо мама не хотіла мене помічати, вона проходила повз мене, ніби мене і не існувало.
Після школи я продовжила в нашому ж місті вчитися далі. Мамі було все одно, як я закінчила. Вона не прийшла ні на останній дзвінок, ні на вручення атестатів. Але як тільки мені виповнилось вісімнадцять років, вона прийшла до мене в кімнату для розмови.
Сказала, що я тепер доросла, тому я можу або збирати свої речі і йти на всі чотири сторони, або продовжувати жити тут і платити їй за оренду. Годувати й одягати мене вона теж більше не стане, тому що свій обов’язок вона виконала.
Я була вражена, що ось так можна вчинити з власною дитиною. Роботи у мене тоді не було, багато сил забирало навчання, але і йти було нікуди. Крім мами рідні у мене не було. Я погодилася платити.
В той же день я влаштувалася посудомийкою в найближчому кафе. Робота була нічна, виснажлива, а вранці треба було йти на навчання, я вчилася на бюджеті і не могла собі дозволити скотитися за оцінками. Перші місяці “дорослого” життя були для мене надскладними.
Всі зароблені гроші йшли на знімання кімнати у власної матері і покупку найдешевших продуктів. Постійно хотілося спати. Через кілька місяців стало легше, мене перевели на помічницю кухаря, платили побільше, а графік був не нічний, а день-вечір. На роботі я і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Він працював офіціантом, теж підробляв у вільний від навчання часу. Знімав квартиру, тому що сам з області. Спочатку ми просто зустрічалися, часто ходити на побачення не виходило через ритм життя, але ми насолоджувалися кожною проведеною разом хвилиною. Відносини стали ближче, і я розповіла йому про матір і наші відносини.
Для нього це було незвично. Сам-то він виріс в нормальній сім’ї, хоч і небагатій. Батьки жили в приватному будинку в селищі міського типу, працювали на місцевому виробництві та отримували не дуже багато, а у нього ж ще дві сестри-школярки. Але навіть у своїй ситуації вони намагалися допомогти синові якщо не грошима, то овочами зі свого городу.
Дізнавшись, скільки я плачу матері, коханий запропонував переїхати до нього. Знімати житло на двох було набагато дешевше. Я навіть не думала над його пропозицією, відразу погодившись. Він допоміг мені забрати речі з маминої квартири.
Її новина про мій переїзд не дуже зацікавила. Вона підрахувала, скільки я їй винна, а потім перевірила які ми виносимо речі. Мабуть, дуже переймалась, що я можу прихопити щось її, наприклад, крісло або стіл.
Особливо вивозити мені не було чого – книги і зошити, одяг і все. Ковдра, подушку і постільне мама віддавати відмовилася. При виході забрала ключі і попередила, що замки завтра ж поміняє. Мій хлопець спостерігав за всім, що відбувається з квадратними очима, а коли за нами зачинилися двері під’їзду, заявив, що якби не знав, що це моя мати, подумав би, що це чужа недоброзичлива пані.
Відтоді мама зі мною не спілкувалася. Перший час я ще для чогось писала їй привітання зі святами, але потім зрозуміла, що спілкуюся з порожнечею, і перестала. Нормальну сім’ю я знайшла в чоловіка і його родичів, які змогли оточити мене такою турботою, що мені навіть перший час було якось незвично.
Розписалися ми з чоловіком через рік після того, як з’їхалися. Після закінчення навчання переїхали тимчасово до його батьків, а потім зняли будинок поруч з ними, який потім викупили. Про свою маму я не згадувала, як і вона про мене.
У нас з чоловіком двоє дітей, своє невелике господарство, обидва працюємо в сусідньому містечку. Життя тече своєю чергою. А півроку тому мені подзвонила мама. Номер я не змінювала, тому знайти мене їй було не важко. Дзвінок став для мене несподіванкою.
Вона розмовляла так, ніби пройшло не десять років, а всього місяць. Дорікнула, що я їй не дзвоню, що ні приїжджаю. Запитала, що нового. А що у мене нового за десять з гаком років? Все! Я сказала, що заміжня, маю двох дітей. Ця інформація маму не дуже цікавила, питання було поставлене заради пристойності. Основною темою для розмови став мій дочірній обов’язок.
В цьому році мама залишилася без роботи, а на пенсію поки не напрацювала. Тому вона вважає, що я повинна її утримувати.
– Я свій материнський обов’язок виконала, я тебе виростила, все тобі дала, тепер твоя черга, – впевнений голос чужий мені жінки звучав в трубці.
Але за цей час багато що змінилося, я теж. Мені вдалося нарешті сформулювати все, що я думаю про її турботу, підтримку та інше. Спочатку слова немов не могли вийти з мене, але потім лилися все вільніше і легше. Вперше за все своє життя я виплеснула все що в мені було.
Я чекала від неї будь-якої реакції, але вона просто відповіла “зрозуміло” і знову перевела тему на своє грошове утримання. Мені залишалося просто покласти трубку і заблокувати її номер.
Вона телефонує тепер з різних номерів все з тим же проханням. Думаю, що скоро просто поміняю номер. Нехай живе так, як хоче, я не вважаю, що їй щось винна.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.