– Як підуть діти, то ви вже мені й копійки не дасте, а доки я маю жити в таких умовах?, – казала вже прямо Андрієві свекруха.
Я розумію, що вона ростила Андрія сама і всі гроші вкладала в нього та в себе, але не в ремонт квартири. Але ж чого саме зараз ми маємо їй зробити ремонт за власний кошт?
– Бо Андрійко зараз вдома, а так він по заробітках. Тому кращого часу й не знайдеться…
Чоловікові не дуже хотілося працювати ще й на маму, а мені не хотілося витрачати сімейний бюджет на неї. З якого, перепрошую, дива?
– Зробите мені такий подарунок на мої п’ятдесят!, – щасливо щебетала вона, збираючись до сестри в село на літо, – Я вам там закруток нароблю, а ви мені тут красу наведете!
Я й так втомлююся на роботі, щоб потім ще після роботи йти та чоловікові допомагати ремонт робити.
Андрій прийшов від матері сумний.
– Там проводку треба міняти, труби на пластикові та й опалення здалося б зробити автономне… Там космічна сума виходить.
Розумієте, ми не є багаті. Я від зарплати до зарплати, а Андрій по пів року на заробітках, у нього вахтовий метод.
Ми порадилися і вирішили, що нічого кардинального робити не будемо, а так легенько все зверху: розетки поміняємо, стелі перешпаклюємо і нові шпалери і ще ламінат зробимо. Навіть на це піде купа грошей.
А ще додам, що цей весь ремонт був щедро приправлений ще й нашими з ним сварками, бо, коли дати моїм батькам на дах, то у нього грошей не було, а коли мамі – то вже б і палення міняв…
Нарешті настала осінь і Ніна Петрівна переступила поріг своєї квартири. Свого незадоволення вона навіть не приховувала:
– А що це ви мені таке зробили? Що це за «про людське око»? Ні шпалери мені не подобаються, ні колір стін… Навіть в сестри в селі венеціанка, а ви рідній матері шпалери, що миються? Вана, яка була, така й залишилася… Що це, Олено, я в тебе не заслуговую кращого? Поганого тобі сина виростила, що ти мені отак віддячила?
Ми стояли, мов раки. Особисто я від обурення, бо я всі ці три місяці дихала шпаклівкою! Заради ось цієї подяки?
– Мамо, на такий ремонт, як ти хочеш треба купу грошей, а у нас їх нема…
– То позичили б… Я б вам допомогла потроху віддавати… Але ось це «як-небудь» я не приймаю Переробляйте!
Я не витримала і просто вискочила з квартири. На мій смак ремонт був нормальним, ми в такому самому живемо і нічого ще років десять про інший і не думатимемо!
Андрій прийшов втомлений і мовчазний. Він залишився на довше і мати таки добилася свого – вирішив плитку їй в ванній переставити, освіжити, так би мовити.
Я. коли це почула, то мало не закричала.
– На які гроші, перепрошую? У нас вже й заощадження скінчаться! А мати твоя буде й так незадоволеною!
Андрій мене не слухав.
З роботи він мене забрав і попросив вибрати мамі плитку в ванну.
Ми ходили і дивилися на всю ту красу кольору і блиску… Аж мені самій захотілося щось оновити в квартирі…
А далі я трохи протверезіла від запаху фарби і кажу:
– А звідки ти гроші візьмеш на плитку?
– Я в друга позичив.
– Ти що? В такий час ти зичиш гроші, бо матері щось в носі засвербіло? Отямся!
Андрій стояв і мовчав, щось думав, а тоді ми поїхали геть з порожніми руками.
Ніна Петрівна ще нам видзвонювала, але ми прикинулися «поза зоною», а двері не відкривали. Може, вчинили й по-дитячому, але це подіяло – їй стало незручно стояти перед закритими дверима.
На ювілей нас ще не запрошувала.
Не знаємо чи й йти.
Фото Ярослава Романюка.