fbpx

Після святкування першого дня народження онуки свекри змінились до невпізнання просто. Ледь не через день приїздять для того, аби запитати чи не вийшла я на роботу. Їм не подобається, що їхній син сам працює і заробляє на життя. Їм прямо от зараз потрібно аби я пішла і працювала. І я б таки з радістю, але умова їхня мене дещо насторожує

Зараз нашій Вікусі рік. У чоловіка стабільної роботи немає, заробіток залежить від замовлень. Вийти на роботу я не маю можливості. Містечко невелике, ясельних груп немає, у садок доньку можна віддати тільки ближче до трьох років.

У мене досить непрості стосунки з батьками чоловіка. Вони чомусь дуже люблять вказувати, як саме ми повинні прожити наше життя. Умовляли, щоб ми жили разом (рада, що цього не сталося). Завжди вважала, що нова сім’я повинна жити окремо від батьків.

Після святкування дня народження онуки вони змінились до невпізнання просто. Ледь не через день приїздять для того, аби запитати чи не вийшла я на роботу. Їм не подобається, що їхній син сам працює і заробляє на життя. Їм, бачте, конче необхідно, щоб я вийшла на роботу, бо, як вони самі собі визначили, нам на життя грошей не вистачає.

Але ж я б і не проти, робота мені в радість, так живуть свекри в селі за триста кілометрів від нашого містечка. Це три години машиною, яка є тільки в них – не в нас. Вони на пенсії і їздити туди сюди можуть спокійно, а я як?

У них логіка залізна: дитину в садок у них віддати, а на вихідні до нас її привозитимуть.

Я ще раз повторюсь – працювати я хочу, але донці лишень рік. Вона так прив’язана до мене, така цікава зараз, так смішно слова перші говорить. Ну не уявляю я. що засну знаючи, що вона далеко.

З одного боку – свекри праві. З іншого – та  ну ті гроші, хто мені потім час поверне. А от як вийти з цієї ситуації не знаю.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page