Арсен був нашим єдиним сином і не дивино, що ми все робили для нього, починаючи від гуртків і закінчуючи велосипедами чи ігровими приставками. Він їх мав чи не першим в класі.
Син легко закінчив школу, бо я була завучем цієї школи і старалася аби він мав достойні оцінки.
Так само легко син вступив в інститут, бо вже чоловік мав зв’язки й там. Вчився так само легко, бо ж ми давали гроші і на веселе студентське життя і на сесії.
Я не бачила в цьому нічого поганого, бо всі мої знайомі так робили, але не у всіх вийшов такий результат, як у мене – ось в чому дивина.
Коли ми з чоловіком вийшли на пенсію, то все одно продовжували допомагати Арсену, бо його зарплати ледве вистачало для того аби орендувати квартиру, дуже довго я не могла чоловікові пробачити, що він так і не встиг вибити йому квартиру.
Але час йшов і син привів невістку, дівчина така собі, могла б бути й краща, але хай… Не мені з нею жити.
І знову ми відкладаємо з пенсії, щоб Арсен міг забезпечувати свою родину, зауважу, що пенсія у мого чоловіка буда дуже пристойна.
Далі Сашка не стало і я вже залишилася сама, але звичка відкладати для сина гроші залишилася.
Вже й онук у мене з’явився, а коли й про другого заговорили, то син вже почав зі мною ці розмови:
– Мамо, годі нам по орендованих квартирах жити. Треба твою квартиру продати і поділити гроші навпіл, вірніше, тобі з тих грошей купимо якусь однокімнатну квартиру на околиці міста, де чисте повітря, – казав син і я чула, що про «чисте повітря, корисне для мого здоров’я» йому підказала невістка.
Я спочатку була категорично проти, адже я звикла і до цього мікрорайону, і це наша квартира, тут моє життя пройшло. Але потім я почала думати про те, що син таки має рацію – він же ніколи не назбирає грошей на власну квартиру. Він просто цього не вміє.
Як пішов на роботу в мерію, так там папірці й переставляє та каже, що має зв’язки, що йому ті зв’язки дали – я не знаю, от батькові давали, а йому що?
Невістка моя, Ліля, теж не хапає зірок з неба і вже друга дитина на приміті, то вже три роки вона працювати не буде. А вона працювала адміністратором в салоні краси і тільки те її там тримало, що можна було якісь процедури робити запівдурно.
Єдине, що у них було стабільне – то моя пенсія, яку я половину їм віддавала, бо у мене ще були заощадження Сашка.
А тепер, я маю ще їм квартиру віддати, щоб вони могли жити щасливо.
Я не знала, що робити. Сина я дуже люблю і онуків також, а якщо не погоджуся, то Ліля не дасть мені з ними бачитися, як і Арсен.
А з іншого боку, чи мало історій, як мати віддає все, а потім лишається під плотом?
І я наважилася синові відмовити. Це мені дуже тяжко вдалося, але я сказала, що не те, що квартири не продам, але й перестану фінансово підтримувати.
– Ти мене й не підтримувала, – щиро здивувався син, – Чи ти думаєш ті пару тисяч мене рятували?
– Раз не рятували, то й говорити не будемо, – сказала я.
Ось так, все віддаєш, а тебе й не цінять…
Отак поки й живемо і холодній ввічливості, хоч я стільки для нього, та й для них зробила, а отаке відношення. Хай самі засумують за моєю допомогою і тоді поговоримо! Чи я не права?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
