То чим не гарна пара?
І похвалить мене, що у мене все чітко і без прогулів.
– Ви наша краща працівниця, – каже мені Анатолій Васильович і підморгує.
А я що? Радію, як то кажуть.
Десь тиждень начальник обвішував мене компліментами та ще пообіцяв премію за відмінну роботу.
Я все це подрузі розповідаю і вона такої ж думки, як і я – закохався!
– Ну, Світлано, оце тобі в сорок пощастило! Уяви лиш собі обличчя всіх родичів Вітальки, коли ти заміж аж за начальника вискочиш?
Віталій – це мій колишній чоловік, який мені сказав, що я дуже хороша людина, але справа в ньому…
Отож, на наступний тиждень кличе мене Анатолій Васильович в кабінет та каже:
– Світлано, я знаю, що ви вишиваєте на замовлення і мені б хотілося на свято гарну сорочку з цікавим узором. Чи не могли б ви мені в цьому допомогти?
Я мало від щастя не підскочила, адже сорочка для свята, то до нашого весілля!
Я справді вишиваю і у мене замовлень на рік вперед, бо ручна вишивка, то не щось машинне.
Я полюбила вишивати кілька років тому, порадили знайомі, щоб відволіктися від думок. І отак я собі сяду і починаю хрестик за хрестиком вишивати і жодної поганої думки в голові!
Єдине, що очі після того червоні і це доволі довгий процес, особливо, коли це жіночі вишиті рукави.
Хоч у мене й були замовлення, але я вирішила посунути трохи в черзі всіх інших, бо ж я маю нареченому сорочку вишити!
Спочатку ми узгодили візерунок і я взялася до роботи. Оскільки в чоловічій сорочці не так багато й треба вишивати, то я принесла зразок для того аби Анатолій Васильович оцінив роботу, як він і наполягав.
Чоловік подивився, поморщив носа і сказав, що надто бідно і треба ще дещо добавити.
Далі він сказав, що мамі сподобався перший варіант, а не перешитий другий…
Далі йому захотілося додати ще третій колір і відтінити узор…
Одним словом, до закінчення сорочки, я вже не відчувала до Анатолія Васильовича нічого, крім втоми!
Розумієте, вишиваючи, я відпочиваю від усього зовнішнього світу: від великої комуналки, прискіпливого начальника і нещасливої долі.
А тут просто стібок за стібком і роздратування за роздратуванням…
Ніколи я ще не відчувала себе от такою ошуканою, що сама себе ошукала і собі цю роботу на голову притягла!
Нарешті настав час, коли сорочка вже була готова і всі прийшли подивитися як вона сидить.
Всі були в захваті. Але Анатолій Васильович покрутив носом і сказав:
– Що ж, не те, що я очікував, але вже хай буде так.
Я просто заціпеніла!
Ще ніколи мою роботу так не знецінювали. На очі навернулися сльози і я пішла геть.
Відтоді Анатолій Васильович вже мене в кабінет не запрошував, премії не виписав і більше не посміхався.
Пройшов час, коли я відійшла від цієї історії, як на думку сплило – а сватання де?
Знову зустрілася з подругою і все обговорюємо, а вона тоді й каже:
– А він тобі за сорочку заплатив?
– Ні, – кажу і розумію, що все-таки мав би оплатити!
– Тоді йди і питай, де гроші, раз нема ніякого продовження!
І так, накручена подругою, я постукалася в двері начальника. Він здивовано підняв на мене очі, а я почала щось мямлити про оплату.
– Не розумію про що ви, Світлано. Я вам зробив рекламу, а ви про гроші? Тим більше, що сорочка вийшла така собі, я думав, що ви краще справитеся.
Я вийшла ні в сих, ні в тих… Тобто, він з самого початку це все собі запланував?
Фото Ярослава Романюка.
