За тридцять років шлюбу чоловік мені набрид. Вірніше, до скреготу, до оскомини, до божевілля він мене дістав своїм занудством. Так, його виваженість та спокій були головними чинниками, які спонукали мене вийти за нього заміж, але вибачте мене, тридцять років одноманітної рутини?
Тридцять років одне і те ж каже, одягається, думає, переказує, любить… зранку на роботу, далі в магазин і додому, сидить перед телевізором і чекає, поки покличу їсти. На вихідні їдемо на дачу або він їде на рибалку.
А я ж хочу звичайнісінької радості, бо ж скільки нам ще того залишилося? Хочу бачитися з подругами, кудись їздити на машині, просто погуляти по парку.
– То не погода для поїздок…
– Бензин подорожчав, треба економити…
– Давай до дітей поїдемо, онуків побачимо…
А я не хочу ні до дітей, ні до онуків. Я жити хочу для себе, а не для нових коліс на машину чи акумулятора, чи планшету для онука.
– Все, Степане, я так більше не можу… Тебе, де постав – там і знайдеш. Я не знаю, чого мене Бог покарав таким чоловіком, але далі я так вже не можу.
– Але ж, Любо, ти ж нічого не потребуєш! Я віддаю тобі гроші всі, навіть не маю ніякої заначки! Як тобі так нудно, то піди на роботу і одразу зрозумієш, що тобі зі мною пощастило!
– Пощастило? Та людині навіть гріх так клясти, як мені пощастило! Налякав мене роботою? А я біля тебе тут не працюю? Я біля твоїх дітей не працюю? Та я з радістю поїду на заробітки за кордон, лиш би тебе не бачити.
Отак слово за слово і вже ми так посварилися, що й не говоримо. Я тільки утверджуюся в тій думці, що пора мені жити так, як я собі хочу.
Може, й дійсно, поїхати за кордон та там працювати і заодно подорожувати? Чудова ідея!
Вирішила я все зробити остаточно аби вже не вертатися до Степана ніколи. Діти мене не зрозуміли, але я на них не зважала – досить жити заради чиєїсь думки!
Поговорили ми між собою і вирішили, що чоловікові залишається квартира, а мені дача. Степан ще мені має виплатити кілька тисяч аби зрівняти ціну за дачу, поділили меблі, посуд. Трохи було не приємно це все, але ж, головне, що вже кінець.
Я для себе вирішила, що й дачу продам і поїду в Європу, щоб мати там на що знімати квартиру і жити та працювати.
Нічого, як влаштуюся в Іспанії, то діти швидко мене перепросять, ще й на літо будуть проситися до мене приїхати!
Я дуже рада, що почала нове життя, хоч і в п’ятдесят п’ять років. Спочатку було дуже важко, бо я не знала мови, але я не хочу згадувати про ті всі не вельми приємні випадки, коли свої ж кидали на гроші.
Зрозуміла, що надто довго була в таких домашніх умовах, але нічого. Квартиру я не знімаю, бо дорого, а живу в однієї сеньйори та її доглядаю. Гроші платять хороші і я вже собі тут планую щось купити. Але ще не скоро, бо ціни шалені.
Дітей поки не беру до себе, бо нема куди та й вони ще на мене ображені…
А Степан, уявляєте, знайшов собі жінку!
Розлучену та з дітьми! Тепер навколо них квокче… Ой, аж заходжуся зі сміху. Коли він як не про погоду, то про політику нудить.
Та вона скоро сюди до мене втече, то я їй, по доброті душевній, знайду роботу. Але чого він зі мною не спілкується – має ж подякувати, що завдяки мені собі молоду дружину знайшов…
А куди ж їй діватися та з дітьми? Не всі ж такі незалежні, як я, коли постановили і зробили. Всі хочуть за чоловічу спину ховатися…
Але я вже є прикладом, що краще вже самій, ніж з кимось жити заради квартири чи факту заміжжя.
Я дуже щаслива.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
