– А я від тебе! Чи ти думаєш дуже добре жити зі жмутом махорки замість чоловіка! Та ще ото кашляєш цілу ніч, спати неможливо! Хоч висплюся раз за життя!
Останній раз я Василя лишала на господарці десь сорок п’ять років тому. Їхала до сестри на весілля і залишила його з дітьми. Приїхала, то мало не впала від здивування: діти спали в великій емальованій ванні на одному простирадлі, а всі хідники з хати висіли на плоті…
Запах був такий, що аж очі виїдало і я не розуміла чи то від чорних каструль чи то від іншого.
Чоловік наче мене й не бачив і в його очах був суцільний розпач:
– Я ніколи не думав, що діти стільки можуть натворити.
Та що казати: то за життя він був героєм та нерви мені мотав. То до однієї сміється, то до іншої… Міг сказати, що я його не вартую, що є кращі за мене. О, я все пам’ятаю, а він думає, що в мене склероз. Йому б такий, а то й далі не знає, що де в хаті лежить сорок п’ять років!
А тепер сів маком і лиш заглядає чи не подорожчав папіросний папір.
Прокоптив мені всі сіни тим димом, і в хаті б палив, але я того не дозволю.
Ні допомоги з нього тепер, ні розради.
Встала зранку і вже нервує, бо поки прокашляється, далі вийде з туалету, то вже й весь ранок минув, а я всю господарку обійшла та вже на стіл поставила їсти.
Хоча, що там тої господарки: коза Маня, кури та пес з котом. Але для моїх років і того дуже багато, бо кожне хоче їсти, а мені вже теж ноги заплітаються.
Тепер сиджу і думаю – де ж та краса Василева ділася? Де ж та усмішка та підморгування очей карих?
Шаркає ногами та бурчить.
Отак в хаті й тримаю, бо ж куди вже дінемося один від одного.
А в Марії моєї в місті все чистенько та запашно, любенько сидимо, говоримо, минуле згадуємо та ще живих знайомих перераховуємо…
Правда, телевізор з нею дивитися, то є гірша справа, ніж з моїм Василем. Хоч у мене є своя думка, а у нього своя. Але новини, то є новини аби обговорити, а не цитькати, бо вона погано чує і щось може пропустити.
Та там з учора нічого не змінилося і вже цілий тиждень одне й те саме – що там нового хотіти почути?
І щось мені сон у неї не пішов.
І якась подушка зависока і матрац за одним боком, і не кашляє ніхто збоку… А ліфт так вже гуде, що Василь у мене як котик спить тихенько…
Зранку встала – тісно… Нема куди вийти, нема до кого заговорити, на небо подивитися та про погоду подумати.
А Марія вже метушиться на кухні, наче на яку годину треба кудись бігти.
– У мене режим, – каже мені, – Я після дев’ятої йду на базар, далі заношу продукти Гафії, далі йду до церкви. Далі обід, далі прибираю щось, потім на шосту знову до церкви.
– Та ти святою хочеш стати, – питаю її.
– Ой. Що ти кажеш, в мене цілий день розписаний, як та білка в колесі кручуся!
Хотілося отак «тьху» і повести її до мене аби вона побачила, що таке крутитися.
Поїхала додому одразу після сніданку.
– Ти б ще погостювала, – каже сестра.
– Та що в тебе гостювати, як в тебе все розписане?, – кажу я і бачу полегшення в її очах.
Приїхала додому і одразу пішла провіряти чи курей випустив, козу на пашу вивів, дав їсти котові і псові.
Посварилася.
Відвела душу.
Небо гарне-буде погода.
Василь збоку кахикає.
Добре бути вдома.
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
