fbpx

Попри плотик, перелякано озираючись, із двома повними відрами в руках іде жінка. Здалеку може видатись, що зовсім вона стара, але то не так. Ганні немає ще й шістдесят і донедавна вона була ще, як то кажуть, ого-го, а зараз, он, іде згорблена, опущена, залякана…

Попри плотик, перелякано озираючись, із двома повними відрами в руках іде жінка. Здалеку може видатись, що зовсім вона стара, але то не так. Ганні немає ще й шістдесят і донедавна вона була ще, як то кажуть, ого-го, а зараз, он, іде згорблена, опущена, залякана…

Раптом на порозі хати з’являється чолов’яга. Молодий, рослий, видно, що напідпитку. Ганна вмить опустила голову, пришвидшила ходу, намагаючись якомога швидше його обминути… «Гей, ти, їсти що там є?» — сміливо так, по-господарськи, чи то запитав, чи швидше прикрикнув молодик. «Є, є, всьо там є… І борщ, і підлива», — поспіхом відповіла Ганна, навіть не підводячи очей і швидко звернула на город. Добре, що весна вже, тепло. То й на городі чи у садку можна й цілий день перебути…

Ні, Ганна у цьому домі не наймичка, і навіть не невістка — вона тут господиня. Це її дім, подвір’я, город… Усе тут її… Та живе чомусь бідолашна у літній кухні, а у хаті її господарями чуються чужі, зовсім чужі, та ще й пияки. А її, Ганну, мають за наймичку… Та що там за наймичку — за ніщо…

Ганну у селі усі називають Нюсею, Нюською. Ще як маленькою була, кликала так її нині вже покійна мати, отак і донині, як кажуть, «приклеїлося» до неї це ім’я. Так сталося, що не вийшла Нюся замолоду заміж. Ніби й непогана з себе була, і вдачу мала спокійну — але така, видно, вже її доля. Молодша сестра після одруження разом із чоловіком перебралися жити у іншу область, а Нюся залишилась у селі із батьками…

Зовсім рано, раптово якось, несподівано пoмeрла мати, а за два роки і батько відійшов у вічність. Так залишилась Нюся сама… Хата не нова, але ще добротна. І хлів є, і літня кухня, і город, і садочок. На перших порах після cмeрті батьків пробувала жінка сама усьому дати раду, але де там. Та й навіщо того всього їй? Сестра майже не приїздить. Тому й обробляла клаптик городу — решту сусідам віддала, тримала одне порося і трохи дробу…

А те, що незаміжня — Нюся не брала собі зовсім до голови. Сусідки співчували, але саму її це не гнітило. Не раз бачила, як сусід Микола, коли п’яний додому приходить, що вже виробляє, хай Бог милує. «Ліпше вже самому бути, як отакого мати, як отаке терпіти», — не раз думала про себе Нюся… Та й чи то тільки Микола такий? В кожній хаті, як то кажуть, по лопаті…
Вже давно п’ятий десяток розміняла Нюся і думати забула, що досі «у дівках» засиділася. Звиклась зі своїм життям і воно її не гнітило. Аж якось однокласниця Віра прийшла у гості. Гомоніли, чай пили, і так ніби ненароком почала Віра розповідати, що приїхав до її чоловіка брат. Жив десь аж у Херсонській області, але дружина загуляла, іншого знайшла чоловіка, і вигнали його із дому — він же у зятях там був. «Такий вже добрий той Василь, — падкувала Віра на долю родича, — я не знаю, як такого доброго хлопа вигнати можна… Та й приїхав оце він до нас… Бо куди ж йому діватись?…»

«Може, ще все буде добре, Вірцю, — заспокоювала подругу Нюся, — добрий чоловік то нині рідкість… Зрозуміє усе та жінка, ще й перепрошувати його буде, щоб повернувся… От побачиш…» «Та, перепрошувати то вона буде, але чи Василь захоче до неї повертатися, — клонила до свого Вірця. — Він чоловік порядний, не гулящий. Хай, не молодий вже такий, але й не дід старий. Хіба ж йому не може яка жінка добра трапитись?… От хоча б така, як ти, Нюсенько?» «Та що ти таке кажеш, — Нюся ніби аж тепер прозріла, до чого веде балачку подруга, — нащо мені тепер вже то заміжжя? Все життя сама прожила…» «То ж бо, — продовжувала переконувати Віра. — Усе життя сама, то хоча б на старості якусь поміч і підтримку будеш мати».

Нюся впиралася і, можна сказати, розпрощались вони, так ні про що й не домовившись. Але вже за кілька днів Віра із чоловіком і його братом Василем завітали до Нюсі у гості. Василь Вірі не сподобався. Чомусь видався пияком. І погляд у нього якийсь злий, колючий, нахабний. Але «жених» вдачу мав настирну і після тих відвідин щодня вже сам приходив до Нюсі. Що казати — на початках допомагав, навіть полагодив дещо у домі і на подвір’ї. Чулася на господарстві, як кажуть, чоловіча рука. І так малу-помалу Нюся почала звикати до нього. Не минуло й три місяці після знайомства, як розписались. Не дуже хотіла Віра того розпису, але й тут «допомогла» подруга. «Нюська, та що то на віру жити, — переконувала Віра, — він чоловік вільний, ти жінка вільна… Та й Василеві, знаєш, більший азарт до роботи є. Як не як, а господар він у домі, для вас обидвох старається… А так хто він тобі? Співмешканець? Ну сама подумай…»

Після одруження ще майже два місяці Василь, як кажуть, тримав попередню планку. Ото рівно стільки й було Нюськиного щастя. А далі… Господи, ліпше не згадувати. Що там сусідський пияк Микола… Та він ангел проти Василя. Нюськин «законний» як напивався, то ставав не просто агресивний — небезпечний. А коли тверезів, то й того було гірше… Але й то ще не все. Бо через два роки приїхав до Василя із Херсонщини його син. Викапанісінький Василь, тільки ще нахабніший. От тоді Нюся й дізналася, що вигнала дружина Василя з дому через горілку. А коли й син-алкоголік почав на матір руку піднімати — і того прогнала. От він і приїхав до батька. Віра, подруга, божиться, що й сама правди не знала. Навіть допомагала Нюсьці спекатися «родичів», але де там. Василь із сином Нюсі ще й погрожують…

Що ж тут скажеш? Не мала Нюська клопоту…

Руслана Цицюра

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page