– Що будеш робити, – спитав він мене.
А я й не знала, що робити, як і тоді, сорок років тому…
Писав мені Петро з служби дуже гарні листи і завжди робив такі закарлючки на прізвищі, яке було й в нинішньому листі. Я його проводжала і вважала себе його нареченою, тому, коли він вернувся додому, то пішла йому на поступки. Часто ми бачилися, але бачила я, що не тільки на мене він заглядає, але й на інших.
– Бо маю очі, – казав він мені на мої зауваження.
– А якби я таке робила, – питала я його.
– Ой, та кому ти треба, – відказав він.
Мене це заділо, адже я знала, що Іван давно мене любить, він мене й проводжав не раз з клубу, коли Петра не було, але я вважала його за друга.
А тут однієї днини новина – поїхав Петро з села з новою вчителькою і сказав батькам, що не вернеться. Я не могла повірити, адже вже знала, що матиму дитя. Що робити? І подумати нема де, бо батьки на мене поглядають, сусіди дивляться, от мені й прийшлося піти наче в ліс по ягоди, а самій там вволю наплакатися.
Верталася я пізно, щоб ніхто не бачив моїх очей, як тут мене Іван на початку села й зустрічає.
– Ти чого так побиваєшся? Навпаки, покажи всім, що він тобі ні до чого. Виходь за мене, – каже мені.
– Іванку, та як за тебе, коли дитина у мене буде від Петра?
– А хто там знатиме? Скажемо всім, що моя, буде наш секрет. Що скажеш?
Я погодилася, бо не уявляла, що робитиму сама з дитиною. Відгуляли ми пишне весілля, мої батьки не поскупилися, хотіли всім показати, що не сумують вони за колишнім зятем і має їхня доня щастя. Коли на світ з’явився син, то говорили в селі дещо, але Іван став горою за мене і дитину, сказав, що то його і нема чого на мене наговорювати. З часом люди замовкли, а у нас з’явилося ще двійко дітей, син і донечка.
Жодного разу чоловік мені не дорікнув минулим, вважав Семенка за свого сина і любив, як свого, не обділяв ні ласкою, ні грошима. Всіх дітей Іван вивчив, зробив їм весілля і тішиться онукам, коли вони приїжджають до нас на канікули.
Добре я з ним прожила життя, бо любив мене чоловік і допомагав в усьому, не ділив, що то жіноча робота, а, коли треба, то й дітей колихав і їсти готував.
І ось цей лист з минулого. Як я колись раділа молодою, коли Петро мені писав. Я ті листи складала і перечитувала, цілувала рядочки і мріяла про весілля.
А тепер цей лист викликав хіба цікавість, що ж може написати мені людина, яка могла здогадуватися, що не саму мене лишає. Просити пробачення чи проситися його доглянути? Звичайно, що у нього були діти з вчителькою, казали його батьки, що вже так гарно живе син, що далі нікуди. Може, залишив спадок для свого сина від мене? Але у Степанка лиш один батько – Іван.
– Іване, спали то, – вказала я на лист, – як то кажуть, не чіпай аби не чути було.
Чоловік вхопив того листа і пішов на двір, а я пішла готувати обід. Цікавість моя пройде через тиждень, а добрі стосунки з чоловіком заради цього псувати на роки наперед не мудро. А ви б як вчинили на моєму місці?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота