Повернулась моя напарниця з України сама не своя. Бачу, що робота у неї з рук валиться, стала не уважною Оленка і все частіше очі на “мокрому місці”. Я не люблю в душу лізти, вважаю, що людина якщо хоче, так сама усе розповість, але цього разу, поступилась своїми принципами і запитала, що ж із нею таке.
Ми з Оленою уже десятий рік як напарниці. Робота у нас – ворогу не побажаєш, але така складна ситуація у сім’ях і в мене і в неї, що мусимо сидіти тут, адже у іншому місці стільки не заробимо.
Дідусь і бабуся коло яких ми ходимо, дуже старенькі, але тим не менш ще в силі. Вони не лежачі, ходять, говорять, але вже давно не розуміють де вони і що з ними відбувається. Ми з Оленою не маємо ні дня, ні ночі. Мусимо заспокоювати, годувати, слідкувати за обома у чотири ока. Жалітись можна вічно, але правда в тому, що ми тут тільки тому, що у нас і справді гарна зарплатня.
Я свої гроші на купку складаю, адже мрію придбати власний будинок. Свого часу я була заміжня, думала, що шлюб у мене міцний і щасливий. Тож коли успадкувала квартиру батьківську у столиці, майже одразу її продала. Ми з чоловіком авто придбали на ті гроші і ремонт дорогий у своїй квартирі зробили. От тільки у тому авто тепер їздить нова любов мого чоловіка і усіма зручностями нового ремонту, теж вона користується. Того я й поїхала в Італію.
У Оленки теж не проста ситуація – вона вдова. Мусила їхати за кордон тому, що чоловіка не стало, а у неї трійко діток залишилось. Усі ці роки вона працювала важко, але грошей не бачила, адже все до копійки в Україну дітям передавала.
В минулому місяці, вперше за останні два роки, поїхала моя Оленка додому. Перед від’їздом тиждень бігала по магазинам і скуповувала гостині для своєї величезної родини. Я тішилась тими обновками разом із нею, адже знала, як не просто нам ті гроші даються. Не поїхала, полетіла Оленка на крилах щастя.
Повернулась подруга сама не своя. Бачу, що стан у неї дуже пригнічений і вся вона тримається з останніх сил. Спершу, не чіпала, як захоче то сама мені скаже, але чим далі, тим гірш. Поступилась я своїми принципами і таки запитала, що ж стало причиною такого її стану.
І тут Оленка крізь сльози розповіла, що побачила коли приїхала у рідне село своє.
— Коли моя Поля старша, заміж вийшла, я їй дім у селі придбала і допомагала грошима на ремонт і на меблі. Приїжджаю і бучу, що дитина моя і біля худоби сама і по дому і коло дітей. А зять ходить павичем, або взагалі з дому тікає. Запитую у доньки, що ж тому причиною, а вона на мене осою налетіла: “Якби ти, мамо, не була принциповою такою, то може б і життя моє склалось інакше. Чого ти дім цей на себе оформила? Теж мені – подарунок зробила. От і не хоче Артем у домі тещі нічого робити. Каже, якби хата його була, то ночами б не спав аби до толку все довести, а на чужу “тітоньку” він безкоштовно працювати не буде.
Я сиділа вражена, адже добре знала, що на отой дім моя подруга більше року працювала і стільки ж на те, аби ремонт донька зробила і меблі з технікою придбала. Думала, що гірш уже й бути не може, але Оленка не скінчила:
— Син у моїй хаті проживає. Я ж приїхала без попередження, сюрприз зробила, та тільки у дім я потрапити не змогла, бо там була така компанія, що я й не стала заходити, а чекала ранку, аби ті всі “друзяки” порозповзались. Починаю йому щось говорити, а він дивиться очима наївними, мовляв, ти мамо нічого не розумієш і судиш по одному випадку, а я не такий. Пішла до сусідки, запитую, чи часто таке буває, а вона лиш руками розвела. Каже, що рахунку тому не веде, але якби мама єврики не передавала, то може б і узявся за голову.
Ну а менша донька подруги моєї – студентка третього курсу. Та привезла свого кавалера знайомити із мамою. Оленка не знала як і реагувати, адже донька на медика вчиться, там познайомилась із студентом із Індії і на повному серйозі зібралась змінити віру і їхати з ним у його країну навіть не закінчивши навчання.
— Оце повернулась я, і сама не знаю, що я тут роблю, – хлипає Олена, – Стільки років ні дня ні ночі, така робота важка, за душею ні копійки, а заради чого, поясни? Нікому із трьох моїх дітей гроші які я їм передаю не принесли щастя. Старша донька на мене ображена, говорить насилу. Син, навіть не розуміє, що котиться у прірву, а менша готова покинути все і навіть без мого благословення – їхати світ заочі. Скажи мені, подруго, як так сталось? Я ж жила заради дітей, здоров’я своє поклала на їхній добробут. Чому ж тоді так усе склалось? Чому?
21,010,2023
Головна картинка ілюстративна.
