Степан, кремезний усміхнений молодик років двадцяти п’яти, завітав до голови сільради з дивним проханням:
— Віддайте ослінчик, що в коридорі проти вашого кабінету стоїть…
— Що? Не зрозумів? — вихопилось у голови, цибатого чоловіка з високим приязним голосом.
— Зараз поясню. Якщо не поспішаєте, розповім усе спочатку…
Тієї по-літньому теплої осені возив Степан цукрові буряки на залізничну станцію. За останнім рейсом завернув до райцентру підібрати запізнілих пасажирів. На зупинці стояла якась жіночка, вдягнена по-міському. Відчинив дверцята й запитав, куди прямує. Глянув пильніше — очам не повірив: перед ним стояла Надійка, його сусідка-однокласниця. Перше його юнацьке захоплення, а можливо, й більше, ніж захоплення.
— Підвезіть аж до Дніпра, — несміливо промовила дівчина, очевидно, уже й не надіючись, що поталанить, адже почало сутеніти.
— З великим задоволенням, — мовив весело Степан, вислизнувши з кабіни за валізкою дівчини.
— Ой, це ти, Степанку?! — нарешті й Надійка впізнала хлопця, який увімкнув освітлення в кабіні.
Дорога минула за розмовами. Виявляється, Надійка поки що неодружена, проте нареченого має. Начебто непоганий хлопець, а одружуватись не поспішає. Задерикувато поглядаючи на Степана, відзначила, що, мовляв, змужнів і навіть погарнішав, сімейне життя на користь пішло. Він віджартовувався, та й собі став дарувати компліменти дівчині, що вона аж зашарілась. Згадували веселі шкільні роки, як малеча дражнила їх нареченим і нареченою. А життя, бач, розпорядилося по-своєму. Ну, та байдуже, ми гарними друзями залишилися. Еге ж?
Приїхали. Степан зупинився біля Надійчиного двору, краєм ока побачивши, що Ольга, як повелося, вже стрічає чоловіка, навіть ворота відчинила. Швидко відніс Надійці валізку до порога, весело перемовляючись з нею, і скочив у кабіну. Поставить машину у дворі — завтра по зорі знову в рейс. Зайшов у хату, озвався до дружини, намагався обійняти, але вона холодно відсторонилася:
— Відчепись! Липни до сусідки! — а в очах біль.
Степан мерщій виправдовуватись та заспокоювати, проте марно: стіна холодної неприязні не танула. Такою Ольгу він ще не бачив. Не злила йому на руки теплою водою, що робила завжди залюбки, не подала вечері — все вдавала, що заклопотана.
Як на лихо, ще й Надійка підлила лою у вогонь: прибігла запрошувати сусідів на вечерю. Вдома ж буває рідко, скучає за селом. Ольга до неї навіть не привіталася й навідріз відмовилася йти у гості. Довелося Степанові брести самому та виправдовуватись, що у дружини невідкладні справи. А повернувся: ліжко — порожнє, дружина лягла спати у дитячій кімнаті на канапі (син якраз був у дідуся й бабусі).
Вранці ще гірше: відвертається жінка від нього, аж пашить неприязню. Став умовляти, виправдовуватись, доводити, що вона помиляється. Та Ольга одне твердила:
— Навіщо пішов? Якби не подобалася сусідка, не пішов би. А то аж з підскоком побіг… Це той, що присягався…
Чим далі, тим гірше. За кілька днів Ольга перебралася до батьків. Пішов слідом, знову вмовляв, просив — не допомагало. Щоправда, батьки не втручались, а тесть, проводжаючи його до сіней, заспокоїв:
— Не турбуйся, сину, трішки почекай… Ще ніхто не оминув подібного.
Заїхав до дружини на роботу, може, передумала? А вона співала єдиної:
— У вас із Надією давні зв’язки, ти з нею домовився, щоб вона приїхала. Хіба випадково, що саме ти її зустрів і доставив аж до порога?
Думав, як поїде Надійка, усе владнається. Щоб зайвий раз не дражнити гусей, попросив, щоб до станції відвіз сусідку інший водій. Після цього попрямував до Ольги, щоб із малим потішитись і з нею поговорити, та марно.
— Подаватиму на розлучення, — зле заявила, навіть не глянувши на нього…
А того часу було так заведено, що перед тим, як подати документи на розлучення до суду, потрібно зустрітися з головою сільради. Якщо вже й він не вмовить (а він справді багатьох наставив на путь істинний), то аж тоді видавали довідку про сімейний стан.
До сільради прийшли кожне окремо. Ольга вже сиділа на ослінчику під кабінетом голови поряд з учителькою-пенсіонеркою, що колись навчала Степана у початкових класах. Привітавшись, він став під вікном, схилившись на підвіконня. Марія Яківна запросила його сісти на ослінчик. Він обережно вмостився біля дружини, а вчителька зі старечою безпосередністю стала Ользі нахвалювати його.
— Тобі, молодичко, поталанило як нікому: хороший чоловік трапився. Порядний, надійний. Такі, скажу тобі, не підводять, вони обирають пару раз на все життя.
Степанові незручно стало таке вислуховувати, та ще й не зовсім доречно. А старенька продовжувала своє:
— Так ото я тобі й кажу: за таким, як Степанко, мов за стіною, надійно й затишно.
Ольга аж мінилася на обличчі, думаючи про себе: «Знали б ви, як надійно та затишно», а вчителька продовжувала:
— Ой, якою ж хорошою дитиною був! Завжди охайненький, сумлінний, серйозний. Звичайно, не без того, щоб попустувати по-дитячому, але не більше. Зростав без тата і намагався поводитися так, щоб не засмутити маму. Навчався добре. І знаєш, завжди намагався про когось турбуватись.
— Надіє Яківно, будь ласка, не треба про мене, мені незручно. Давайте про щось інше. Як ви поживаєте? Що вас привело сюди? Може, потрібно чимось допомогти? — Степан намагався перевести розмову.
— Степанку, а ти не перебивай старших, я тебе цьому не вчила. А що про мене говорити? Якби не старість, то було б добре, але що вдієш — треба жити. Про вас, молодих, приємніше мову вести. Он бач, які ви гарні та пригожі… Ага! Так про що я говорила? Степанко все намагався комусь допомогти, а дівчаткам у першу чергу. Сидів за першою партою з Надійкою, своєю сусідкою, теж хороша та поштива дитина. Вони навіть товаришували, і він нікому не дозволяв скривдити її. Лиш в разі чого — так і накинеться кібчиком на кривдника…
Ось цього якраз і не треба було б казати. Ольгу аж пересмикнуло, як почула ім’я Надійки… Добре, що вчительку покликали до кабінету.
Вони якусь мить сиділи мовчки. Степанові ніяково, що так недоречно його вихваляли, а Ольга, вочевидь, не мала бажання озиватися взагалі, а тим паче після почутого про дитячу дружбу чоловіка з сусідкою. Це ще більше переконало її у власній правоті.
Вона немов заклякла у своїй відчуженості. Врешті стрепенулась, щоб відсунутися від Степана. Та так різко, що ослінчик перехилився й вони стали падати. Степан мерщій підхопився, щоб підтримати Ольгу, й обхопив її за стан. Обличчя їхні опинилися близько-близько, і їм мимоволі довелося глянути одне одному в вічі. Цієї миті чомусь обом так стало весело, що дружно розсміялись. Степан змовницьки приклав палець до уст дружини: мовляв, тут це недоречно. Вона поклала зверху свою теплу долоньку.
— Пробач, Олю! — вихопилось у нього щиро.
— Та байдуже! — її великі зелено-голубі очі аж сяяли.
— Пішли! — покликав чоловік і повів дружину до виходу, не випускаючи її руки.
На вулиці стали реготати, штовхаючи одне одного плечем, як це робили раніше, розважаючись.
Попрямували вулицею додому. Коли дещо заспокоїлись, Степан вдоволено мовив:
— Бач, який вдалий ослінчик у сільраді!
З того часу у них усе пішло на лад. Якщо коли-небудь хилилося до сварки, то казали одне другому кепкуючи:
— А чи не звернутися до сільрадівського ослінчика, щоб розрадив нас?…
Закінчивши оповідь, Степан весело поглядав на голову, задоволений молодим щастям.
— Так оце я до вас примандрував, щоб віддали нам ваш вдалий ослінчик. Ми його підфарбуємо й поставимо на сторожі у прихожій, щоб чатував мир і спокій у домі. А натомість я вам принесу кілька стільців. Згода?
— Бери, Степане! — мовив радо голова, сяючи великими карими очима. — Для такої справи не жаль. І на многая літа, друзі! А те, що дружина трішки приревнувала, іноді буває на користь: обоє злагодою більше дорожитимете.
Автор – Микола ЛУКОМЕЦЬ.
За матеріалами – Українське слово.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
