Сходилися гості, брали перші акорди музики. Снували між столами господині. Мить – і забринить, задзвенить дзвінкоголосе весільне щастя.
Але Тетяна була схвильована. Тінь якоїсь прихованої тривоги лежала печаллю на її обличчі, пише газета “Наш день“.
-І чого б то? – перешіптувалися цікаві сусідки. – Віддає Тетяна свою доньку за гарного хлопця з доброї родини. Чого ж їй журитися?
– Напевне, жаль дитини, – заперечували інші. – Молоденька ще зовсім донька в Тетяни, тільки в інститут вступила. Це скільки вчитися треба. А тут – заміж. Ніби хороший хлопець, але, хтозна, як далі буде у житті.
Тетяна не чула тих перешіптувань. Здається, їй було не до того. Тривожними очима обводила весільну метушню.
– Не бачила, Ольга прийшла? – раз по раз перепитувала сестру.
Навіщо вона тобі потрібна? – сердилася та. – Знайшла подружку. Як допомогти перед весіллям – то Ольги не було. А тепер виглядаєш її, мов рідну, – дорікнула сестра.
Чи то причулося їй, чи, справді, з Тетяниних грудей вирвалося коротке зітхання.
– Ой, не виглядаю і не чекаю. Воліла б не бачити її ніколи. Сестра не встигла розпитати – хтось покликав Тетяну на подвір’я: молодий прийшов.
З першого погляду, то й не дивно, що Тетяна переймається Ольгою. У селі пам’ятають – приятелювали вони ще з дівоцтва. Навіть на заробітки десь на пів- день обидві їздили. Звідти й повернулася через кілька років Тетяна з чоловіком і донькою, яку нині віддає заміж. Ольга приїхала сама. Невдовзі у селі і вона знайшла свою долю. Тільки дітей Бог не дав, так і жили з чоловіком удвох.
Приятелювали Тетяна з Ольгою ніби, як і раніше. Але що то була за дружба, насправді, знають лише вони. Знав ще чоловік Тетяни, доки не пішов у засвіти. І чому це нині, в такий урочистий день, все згадується Тетяні?
Весілля, музика. Її Світланка – мов ясне сонечко… Чи тому, що батька нема, хто ж благословить доньку?
Знала, що обманює себе. Неслася думками у свою молодість, у те, таке давнє її з Ольгою приятелювання. Згадувала, як на заробітках познайомилася зі своїм Іваном. Як одразу закохалися один в одного. Через місяць й одружилися. Запросили Ольгу, випили пляшку шампанського, отаким було Тетянине весілля.
Ольга теж хвалилася, що має хлопця. Правда, ходила про нього слава гультяя, тож радила Тетяна подрузі бути обачною.
– Не хвилюйся, я знаю, чим його прив’язати, – відповідала Ольга. – Побачиш, додому, у село, теж повернуся заміжня.
Але не так сталося, як хотіла Ольга. Той, на кого покладала надії, кинув її з немовлям на руках. Плакала, ридала Ольга.
– Думай що хочеш, а в село з дитиною я не поїду, – казала Тетяні. – Ліпше щось зроблю. А ні – в поїзді залишу.
Тетяна усіляко вмовляла подругу. Та Ольга затялася на своєму. Якось під час таких розмов глянула дивно і випалила:
– То візьми, Тетяно, мою Світланку. Буде вам з Іваном за дочку, все одно своїх мати не будеш, – вколола подругу, знаючи її давню недугу.
– Добре, – шепотіла блідими губами Тетяна. – Але ти поклянешся нам у церкві, перед Богом, що Світлана ніколи не дізнається, хто
ж насправді її мати.
– А ти мені, – кривилася Ольга. – Поклянешся, що ніколи не скажеш, не заїкнешся в селі, що то моя, а не твоя дитина.
Відтоді нічого ніби й не змінилося. Ніхто в селі й не здогадувався, що стали Тетяна з Ольгою найзлішими ворогами. Приятелювали далі. Утім, якось так виходило, що все Ольга забігала до Тетяни. Однак це й не дивно. В Тетяни – сім’я, донька підростає, а в Ольги
дітей немає, то і клопоту менше.
Лише Тетяна знає, скільки просила у Всевишнього, аби послав Ользі сина чи доньку. Тоді, може, б рідше заглядала та у її хату, менше зупинялася біля Світланки.
Не раз і не два схрещувалися погляди двох жінок.
– Пам’ятаєш? – дивилися суворо на Ольгу Тетянині очі.
Щораз слабшим ставало оте мовчазне у відповідь Ольжине «пам’ятаю». Господи, як боялася прочитати в очах колишньої подруги Тетяна страшне, для неї слово «забула»…
– Пожалій Світланку, – шепотіла, прохаючи. – Не руйнуй хоч її життя, що ж вона винна?
Ольга мовчала. А в останню зустріч, перед самим весіллям, як ошпарила:
– Не можу, Тетяно. Більше мовчати – не можу. Зніми з мене ту клятву, поверни мені доньку. На колінах тебе благаю. Що мені до того, що люди скажуть? Бог мене і так покарав, залишив бездітною. Але ж у мене є донька…
– Де ж ти раніше була, чим думала? Тоді, коли зреклася свою Світланку? – хотіла кричати Тетяна. Однак мовчала. Щось зціпило
зуби. Нарешті вимовила:
– Не приходь до нас більше, Ольго. Ніколи.
– А таки прийду, – кинула зле у відповідь Ольга. – На саме весілля прийду. І буду просити у доньки прощення – перед усіма людьми. Може, Світланка, мене й зрозуміє, принаймні, буде знати, хто її рідна мати.
…Чого ж це так довго мовчать музики? Здається, ще й на дощ збирається. І дружки затягнули якоїсь такої сумної: розступіться, люди, стежечка вузенька, йде до молодої матінка рідненька…
– Тетяно, що з тобою? – хтось смикав її за рукав.
– А що? – схитнулася безпомічно, не помічаючи, що збирає в долоні рясні сльози.
– Бліда ти дуже, ось що.
На, витри сльози. Сміятися нині треба, доньку ж заміж віддаєш, – поклала в руки Тетяни хустинку сусідка. – А це, – подала якийсь пакуночок, – Ольга передала. Казала: весільний дарунок Світлані. Щось прихворіла, тож сама не зможе прийти…
Зіна КУШНІРУК.
