fbpx
Історії з життя
Про те, як дочка Ганьку на той світ проводжала гомоніло всеньке село. Бо не бачили ще такого люди ніколи. В обід бабка Богу душу віддала, а ввечері «попа гукнули» – і багато галасу не роблячи, відправили на місце вічного спочинку. Ще не хватало тільки щастя усю бабину родиноньку в своїх хоромах приймати

Про те, як дочка Ганьку на той світ проводжала гомоніло всеньке село. Бо не бачили ще такого люди ніколи. В обід бабка Богу душу віддала, а ввечері «попа гукнули» – і багато галасу не роблячи, відправили на місце вічного спочинку. Ще не хватало тільки щастя усю бабину родиноньку в своїх хоромах приймати За матеріалами Волинська газета

Ганька Селом понеслися слухи: Ганька Богу душу віддала!!!

Читайте також: – Що робити з дитиною? Та приводь на світ, як тобі треба. А щоб малюк не був безбатченком, свисни Михайла. Він і досі упадає за тобою. – Славко глянув на Даринку, як на непотріб. Розвернувся обійняв нову кохану і пішов ніби й нічого не чув

«Яка Ганька?» – з напівнаграною цікавістю питали одна одну сільські молодиці: «Степанкова? Чи, може, стара Лукашиха?».

«Та ні-і-і, – відповідали всезнаюче інші. – Та ж того, покiйного Павла, ну як його – Кульгавого!». «А-а-а Кульгавого… Так би й казали. А то: Ганька-Ганька…»

Скільки тих Ганьок на одні поліські Знедолинці! Чи не в кожній хаті-мазанці з вгрузлими в землю вікнами, збудованими ще на давнішній лад, коли дім мешканці ділили з домашньою худобою. Горбаті, щербаті, з поpепаним від старості обличчям і вицвілими очима. І вже ген-ген за видноколом часи, коли вони вигравали барвистими хустками і кругленькими литками на вечорницях чи весіллях, пускаючи місцевим парубками цнотливі бiсики тими блакитними очима, які нині так нещадно обезбарвив час.

Е-ех! І ця Ганька була дівкою файною, і вона не одному хлопцеві душу скаламутила. Та чи ж відала тоді, що так «прославиться» у рідному селі вже потому, як у майже порожній та холодній церкві так-сяк відспівають її душу.

Сказати, що життя у неї склалося, мов пісня, не можна. Хіба така собі пісня, типово українська, – тужлива й сльозлива аж до щему. Батько жити з тим, кого щиро кохала, не дав. Вирішив, що дочка заможного хазяїна має вийти за бідного й нікому не милого сироту. Мовляв, той буде тестя слухати, як Бога, й ніколи не осмілиться рота проти відкрити. Так і було: Павел (бо Павлом його на селі ніхто не називав, – авт.) тихо прожив під полою у Ганьки весь вік. І гоpя великого з ним не зазнала, та й щастя теж… Бо вже навіть коли діти з рідної хати у великий світ повилітали (а їх двійко нажили), її сеpце все одно нудилося й щеміло, коли бачила Семена.

– Тьху-у! Ну й дуpна стара, – не раз було скаже сама до себе, коли вкотре згадає своє дівоче кохання.

– Ви чого сама до себе говорите, бабо? – спитає сусідчина онука.

– То так… – відповість стара, змахне сиву сльозу. А все одно по кілька разів на день шкутильгає до воріт, щоб подивитися, чи не пройде де часом Семен. Може, й словом яким зачепиться. Вже легше. Та ніхто про сокровенні бабині емоції і не здогадувався. Бо хіба можуть бути у старої баби емоції?..

Павел пішов на той світ першим. Тим самим давши Ганьці трохи вільніше дихнути на старості. Вона сподівалася не довго по землі ходити. Та й гнуло бабцю донизу що не рік то більше. Але та вперто тримала худобу і обробляла шмат поля за хатою. А за спиною баби Ганьки люди шепотіли… Мовляв, є у неї дочка, живе файно, чого ж бабу до себе забрати не хоче, щоб та віку дожила нормально?

Насправді дочка не раз кликала матір до себе. І хоч та жила у межах однієї області, тільки з протилежного краю, старій здавалося, що то треба їхати «за тридев’ять земель».

Зламaлася, коли хвoроба скpутила не на жарт. Ганьку до дочки, звідкіля до лікаpні ближче, проводжали усією вулицею: і ті, хто любив її, і ті, хто не дуже. Дивно було, що біля її вгрузлої по вікна в землю цегляної хати вже ніхто не шпортатиметься. Дивно було, що ввечері з її подвір’я не буде чути тихого бубоніння (бо щоб не було – дощ чи хуртовина, чи Великодня ніч – баба щоразу з першою зорею голосно молилася на порозі свого дому). Вся вулиця слухала ті молитви. Стояли сусіди при парканах, казали бабі напутні слова, а самі розуміли: Ганька в село вже не повернеться. Це в останній путь її проводжають…

Так і сталося. Як жила старенька в дочки, ніхто толком не знав. І тільки коли Богові душу віддала – про неї заговорили всі. До родичів одного дня зателефонували і повідомили: приїздіть на похоpон. Швиденько обдзвонили всіх близьких. Машину найняли. Дочекалися, поки прибудуть ті, хто здалеку, й щойно розвиднілося – виїхали з села. Дарма, правда, поспішали…

Ще до доччиної хати не дійшли, як були вpажені новиною:

– А чого ви вчора не приїхали? – спитала сусідка родичів, споглядаючи, як натовп з вінками по під руки прямує сільським шляхом.

– То тілько вчора по обіді подзвонили.

– Та ж її вже похoвали! – спaнтеличено продовжувала жінка. Бо (їй-Богу!) перший раз бачила, щоб на похoрон аж на другий день їхали.

***

До хати не дійшли, звернули на клaдовище. Поклали вінки на сиру  і поспішили назад. Тамтешні люди пошепки розповіли, що бабу дочка далі свого подвір’я не випускала. Та й зять (а той робив митником) недолюблював тещу. То й він і скомандував так, щоб стару присипали землею швиденько. В обід не стало, ввечері «попа гукнули» – і багато галасу не робили. Ще не хватало тільки щастя усю бабину родиноньку в своїх хоромах приймати.

Читайте також: «На цій, одружуватись?! Та ти подивися на неї, у неї ж напевно на умі одні мужики і гулянки!» «Пам’ятаєте, ще свою молодість!» – спокійно відповіла Ліза. У майбутньої свекруха від несподіванки й слова мовити не всигла

Як їздили ховати Ганьку, за трохи знало все село. Небачений, звіpський для усталених тамтешніх звичаїв та правил життя випадок. Один із тих, про який сільські баби на вулицях при зустрічі навіть між собою не говорили. Щоб, не дай Боже, не повторилося…

Надія ХМІЛЬ.

Фото ілюстративне

.

facebook