Я ніколи не була легковажною дівчиною і завжди цінувала глибші взаємини між людьми. Мені завжди здавалося, що правильно зустріти того єдиного, за якого я буду готова вийти заміж, ніж пробувати безглузді стосунки. Власне, в цьому мене підтримували мої батьки, які були таких же поглядів. Адже вони в мені їх і виховували. Плюс самі зустріли один одного і залишилися разом на все життя.
Проте уже шість років я не зрозуміло у якому статусі. Зустрічались з хлопцем ми довго, а потім, коли він мене засватав, ми почали жити разом. Спочатку вирішили, що весілля оплатимо самі. Збирали кошти близько року, а потім мій коханий почув, що начальник продає своє майже нове авто практично за безцінь. Грошей які ми зібрали на весілля мало б вистачити і на машину і на оформлення.
Він так благав. Наводив такі аргументи. Ще й казав, що таксуватиме і на весілля ми заробимо ще швидше. Я погодилась. Купили авто і почали знову збирати на весілля.
Батьки мої були проти таких взаємин, але мій хлопець казав, що робить усе, аби я була щаслива і забезпечена. Власне в цьому ніхто і не сумнівався, адже ж він жив зі мною і хотів узяти мене за дружину.
Пішов шостий рік. Ми вже два рази змінили машину і придбали гараж. Зараз він знову просить гроші вкласти в буса. Каже, що так ми зможемо зайнятись маленьким бізнесом. Я ніби й вірю, адже він жодного разу, ще мене не підводив. От тільки весілля знову відкладається.
Я просила просто піти і розписатись, він проти. Каже що я варта білої сукні карети і справжнього свята. Мені майже тридцять. Я вже виморилась усього того чекати. Задумуюсь, чи й потрібно уже мені оте все. Але він по іншому й не хоче, тільки свято і красива сукня.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
