Прибігла та до мене: «Моїми руками собі щастя принесла! Якби знала, що так буде, то б тебе й не запрошувала на зустріч!». А я тільки руками сплеснула, бо в людини така натура, а я винна?

У нас обласний центр, тому тут можна людину роки не бачити і так я умудрилася своїх однокласників не бачити тридцять років і щасливо собі жила. Про щасливо трохи перебільшую, але ж жила, інколи щасливо, інколи не дуже. Мала родину: чоловіка і доньку, працювала. Треба ж було мені зустріти мені Світлану на базарі, а та як вчепилася, то вже спасу не було.

– Як ти змінилася, Галю, – говорила вона й слова не даючи сказати. бо тоді б я їй сказала, що вона зовсім, як була торохтушкою в школі, то й тепер всі плітки знала.

Кликала вона мене на зустріч випускників, а я що там забула? Клас наш був геть не дружнім, мені там не було комфортно, то я ще з цими людьми маю здибатися та на те гроші тратити, яких у мене й так мало? Краще щось смачне додому куплю.

Але тут вона мене й в саме серденько і вразила:

– Микола приїхав…

І далі ще щось говорила, а я наче оглухла. Микола.

Перше кохання і перше спотикання. Не знаю, як він мене помітив в останніх класах, але вже й від мене не відходив.

– Давай вступимо до одного університету? Давай? Ти на один факультет, а я на другий?

Я була така закохана, що не сміла сказати, що в тому університеті нема фаху, який я собі обрала. Вчителька, то вчителька, хай буде, лиш би поруч з ним.

А Микола став просто зіркою свого факультету – і тобі відмінник, і тобі артист-гітарист. Забув він за мене дуже швидко, а я раптом зрозуміла, що при надії. Що робити? А тут Микита до мене причепився і план визрів сам по собі.

Ми справили весілля і на світ з’явилася донечка Василинка.

Та й жили ми з Микитою не те, щоб погано чи добре, жили та й усе. Чекали чогось від життя, він на дивані перед телевізором, а я в мріях. Думала, що колись зустріну Миколу вся така гарна, покажу доньку, а він від щастя плакатиме і …

А далі я не придумала. В мріях я прощала Миколу, а от в житті пробачити не змогла. Всі ці роки навмисне не ходила на зустрічі, хоч мені й писала наша староста.

Ми попрощалися зі Світланою і я була певна, що трохи помрію про Миколу та й перестану, як знову Світлана мене перестріла.

– Слухай, ти вже вирішила в чому підеш? Давай в суботу походимо по магазинах?

Я не хотіла їй казати, що не маю зайвих грошей, не хотіла аби мене шкодували, тому й згодилася піти.

Вибрали мені таку дорогу сукню, що я вже передбачала реакцію Микити, та ще й Світлана в гості напросилася.

– Не запросиш подругу на каву?

І я запросила. Приготувала перекусити, а та очима по хаті зиркає, на чоловіка дивиться, далі з доньки погляду не зводить. Далі ми розійшлися і я запевнила, що буду на зустрічі.

А сама на наступний день віднесла плаття в магазин і вернула гроші, краще спокій в родині, ніж перед кимось показувати те, чого нема.

Світлана телефонувала, але я сказала, що прихворіла і так свято пройшло без мене.

І ось на наступний день мені номер невідомий телефонує. Микола:

– Чого ти мені не сказала, що маєш доньку від мене?

– Що?

– Світлана мені переказала, що твоя донька копія мене. Я б хотів це точно знати. У мене з дружиною дітей не було і це для мене важливо. Давай зустрінемося та поговоримо.

І в чому я піду на зустріч з ним? Довелося притьмом бігти в магазин та купувати знову те плаття. Вже продавчині на мене дивляться дивно. А я сама з себе дивуюся.

Він не змінився, а мене хіба плаття врятувало, проте, Микола запевнив, що я ні на день не постаріла.

Я його вислухала і за голову вхопилася – яка ж я була імпульсивна. Якби тоді йому сказала, то мала б щасливий шлюб всі ці роки, бо він не забував про мене і любив всі ці роки, як я його.

Я збирала сумки, коли в квартиру прибігла Світлана, мовляв, всі вже давно знали, що Микола розлучений і на нього мали око чи не всі в класі, а тут знову я, та сіра мишка.

– Я своїми руками тобі щастя віддала! Ти знаєш, що я його любила всі ці роки?

Що я могла сказати? характер людини – то її доля, хіба не так?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page