У нас обласний центр, тому тут можна людину роки не бачити і так я умудрилася своїх однокласників не бачити тридцять років і щасливо собі жила. Про щасливо трохи перебільшую, але ж жила, інколи щасливо, інколи не дуже. Мала родину: чоловіка і доньку, працювала. Треба ж було мені зустріти мені Світлану на базарі, а та як вчепилася, то вже спасу не було.
– Як ти змінилася, Галю, – говорила вона й слова не даючи сказати. бо тоді б я їй сказала, що вона зовсім, як була торохтушкою в школі, то й тепер всі плітки знала.
Кликала вона мене на зустріч випускників, а я що там забула? Клас наш був геть не дружнім, мені там не було комфортно, то я ще з цими людьми маю здибатися та на те гроші тратити, яких у мене й так мало? Краще щось смачне додому куплю.
Але тут вона мене й в саме серденько і вразила:
– Микола приїхав…
І далі ще щось говорила, а я наче оглухла. Микола.
Перше кохання і перше спотикання. Не знаю, як він мене помітив в останніх класах, але вже й від мене не відходив.
– Давай вступимо до одного університету? Давай? Ти на один факультет, а я на другий?
Я була така закохана, що не сміла сказати, що в тому університеті нема фаху, який я собі обрала. Вчителька, то вчителька, хай буде, лиш би поруч з ним.
А Микола став просто зіркою свого факультету – і тобі відмінник, і тобі артист-гітарист. Забув він за мене дуже швидко, а я раптом зрозуміла, що при надії. Що робити? А тут Микита до мене причепився і план визрів сам по собі.
Ми справили весілля і на світ з’явилася донечка Василинка.
Та й жили ми з Микитою не те, щоб погано чи добре, жили та й усе. Чекали чогось від життя, він на дивані перед телевізором, а я в мріях. Думала, що колись зустріну Миколу вся така гарна, покажу доньку, а він від щастя плакатиме і …
А далі я не придумала. В мріях я прощала Миколу, а от в житті пробачити не змогла. Всі ці роки навмисне не ходила на зустрічі, хоч мені й писала наша староста.
Ми попрощалися зі Світланою і я була певна, що трохи помрію про Миколу та й перестану, як знову Світлана мене перестріла.
– Слухай, ти вже вирішила в чому підеш? Давай в суботу походимо по магазинах?
Я не хотіла їй казати, що не маю зайвих грошей, не хотіла аби мене шкодували, тому й згодилася піти.
Вибрали мені таку дорогу сукню, що я вже передбачала реакцію Микити, та ще й Світлана в гості напросилася.
– Не запросиш подругу на каву?
І я запросила. Приготувала перекусити, а та очима по хаті зиркає, на чоловіка дивиться, далі з доньки погляду не зводить. Далі ми розійшлися і я запевнила, що буду на зустрічі.
А сама на наступний день віднесла плаття в магазин і вернула гроші, краще спокій в родині, ніж перед кимось показувати те, чого нема.
Світлана телефонувала, але я сказала, що прихворіла і так свято пройшло без мене.
І ось на наступний день мені номер невідомий телефонує. Микола:
– Чого ти мені не сказала, що маєш доньку від мене?
– Що?
– Світлана мені переказала, що твоя донька копія мене. Я б хотів це точно знати. У мене з дружиною дітей не було і це для мене важливо. Давай зустрінемося та поговоримо.
І в чому я піду на зустріч з ним? Довелося притьмом бігти в магазин та купувати знову те плаття. Вже продавчині на мене дивляться дивно. А я сама з себе дивуюся.
Він не змінився, а мене хіба плаття врятувало, проте, Микола запевнив, що я ні на день не постаріла.
Я його вислухала і за голову вхопилася – яка ж я була імпульсивна. Якби тоді йому сказала, то мала б щасливий шлюб всі ці роки, бо він не забував про мене і любив всі ці роки, як я його.
Я збирала сумки, коли в квартиру прибігла Світлана, мовляв, всі вже давно знали, що Микола розлучений і на нього мали око чи не всі в класі, а тут знову я, та сіра мишка.
– Я своїми руками тобі щастя віддала! Ти знаєш, що я його любила всі ці роки?
Що я могла сказати? характер людини – то її доля, хіба не так?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота