Прийшов я якось раз додому з чергування. Дружина готувала обід на кухні, донька гралась в залі на підлозі, їй тоді три рочки було. Я зайшов, поцілував дружину, вона мені чай налила, поговорили трохи. Відчуваю, в сон хилить, всю ніч же не спав.
Пішов приліг на диван в залі. Донька грати лізе, а я ну зовсім ніякий, очі злипаються. Добре, дружина доньку зайняла і мені вдалося заснути. Прокинувся я від того, що хтось зачепив мене по лобі. Не сильного, але відчутно. Ледь відкриваю очі і бачу, стоїть моя донечка з книжкою в рученятах. Мабуть цією книжкою-то мені по лобі і прилетіло.
Ну я крізь сон їй кажу:
– А, доню, це ти. Цим тата не розбудити, тягни щось важче. – І знову провалююсь в сон.
Але поспати не вдалось, розбудив голос дружини. Чую в коридорі когось вичитує. Встаю з дивану, виходжу в коридор. А у нас в коридорі стояла штучна пальма в великому горщику. Я обклав її для декору річковими каменями середніх розмірів. Ось біля цієї пальми і стоять мої дівчатка.
Менша намагається камінь витягнути, а дружина з нею бесіду проводить роз’яснювальну. Помітили мене, дочка радісна на руки залізла, цілує, щось торохтить незрозуміле. А дружина розповідає:
– Виходжу, – каже, – з кухні. Бачу Манюня (дочку Машею звуть) біля пальми вовтузиться. Ну я питаю, що ти робиш. Дивлюся, а вона камінь дістати намагається. Я її ще раз питаю. А вона відповідає: «тато казав важким будити».
І тут до мене доходить, згадав, що я їй спросоння сказав. Розповів дружині, довго сміялися, але узяли до уваги, що зі словами потрібно обережніше.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
