Принесла я чоловіку отой судок і як було, на постіль перед ним поклала: “Або кажи щось свої мамі, або відвозь назад у село. Я вже більше не можу такого терпіти, ну скільки ж можна?”
Ми із чоловіком разом ще із юності. Жили в одному селі певний час, навіть сусідами були.
От тільки моя родина виїхала згодом – тата на іншу роботу перевели, а мій чоловік так і лишився жити у тому селі.
Ми із ним зв’язку не підтримували, хоча росли разом, дружили, ще із колиски. А зустрілись ми “наново” уже коли в інституті вчились. Закохались якось одразу і на все життя. Спочатку зустрічались довго, потім жили разом, а одружитись надумали тільки тоді, як друге дитя з’явилось на світ. От і рахуємо, що все життя разом прожили, хіба оті сім років, що одне одного не бачили вирахувати.
Так ось. Нині мені вже давно за шістдесят, чоловік також уже до 70 добирається. Моїх батьків, нажаль, уже немає, а от мама чоловіка мого ще живчик. Здоров’я у мами за моє міцніше, донедавна ще й корову тримала. Ото якби оті не полетіла послизнувшись додолу, то може й досі б Бурка мукала у неї в сараї.
Мамі нині 86 років. Жінка при доброму здоров’ї і ясній пам’яті. Ми її як забрали тоді зі стаціонару, так в село і не відвезли, хоча вона дуже і дуже просила. Рік вона у нас і цілий рік я щодня прошу у неї про одне і теж: “Мамо, візьміть ложку”.
Справа в тому що свекруха моя має одну звичку ще змолоду – на кухні усе бере і куштує руками. Виглядає це так – поставила я на стіл миску із варениками, мама бере один рукою зі спільної миски і їсть. Це на пробу, далі вже ложку бере.
Та сама картина і коли вона пробує котлети зі спільного казанка, чи голубець. Але це не так прикро, як те, що вона усе із каструль руками вигорта.
Ось наприклад, останній випадок: залишилась каша пшоняна. Я вийняла судок із тумбочки не встигла кришку знайти, як бачу, що мама вже все зробила – вигорнула кашу із казанка рукою, ще й приплескала, аби в судок увійшло.
Звісно, я вже тієї каші не їстиму, як і чоловік. Прошу її взяти ложку і чую:
— Чудна чи що? В мене ж руки чисті. Усе життя так роблю, нічого, всі живі і здорові.
Воно то може й так, але у мене вже й сили під кінець. Не можу я готувати зараз на зараз, бо на роті. Та й з чоловіком у нас різні графіки, а він їсти у мене любить. Однак, маса продуктів переводиться тільки тому, що відкривши судок бачиш там сліди від пальців – мама насипала собі.
Оце вже останній раз не витримала – узяла той судок і прямо, як було перед чоловіком на постіль поклала. Там був плов і видно було, що по дні пальцями проведено:
— Або балакай із нею уже ти, або веземо її додому. Усе, баста. Я інших варіантів не бачу, дріб’язок, але мені тепер ставати і готувати вечерю наново, я вже не кажу про витрачені намарне продукти.
Чоловік ображений дуже тепер, але я відступати не збираюсь. Якби ж мама не розуміла нічого, тоді я б змирилась. А так, вона при добрій пам’яті і при своєму розумі.
Невже так важко узяти ложку чи вилку, поясніть мені?
27,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
