Радість від знайомства з майбутньою невісткою мені захмарили слова сина: “А жити ми будемо у квартирі, яку ти нам подаруєш, як і обіцяла”. У мене дар мови відняло і аж зле стало, бо обіцянка була дана ще десять років тому і геть за інших обставин.
Я мати одиначка. Своїх синів підіймала на ноги сама після того, як мій чоловік пішов до іншої. Не було мені ні підтримки, ні помочі ні від кого, мов та риба об лід, з усіх сил старалась і крутилась, аби ми хліб мали і на хліб що покласти.
Уже коли старшому виповнилось 18, я поїхала вперше на заробітки. Діти у мене були і тихі і сумирні. Ніколи мені на душі не скребло від них і їхніх вчинків.Звісно, сусідка наглядала за ними, однак то було лиш формальність і для мого спокою, бо Антон і приготує і прибере, а менший брата любив і слухав.
Швидко мій старший син і дружину собі знайшов. Ще й третій курс не скінчив, а вже татом став. Жили вони за моєї відсутності в моїй квартирі, але я добре розуміла, що молодим потрібне окреме житло. Пощастило, що свати підтримали і ми склавши гроші до купи таки взяли для них двокімнатну квартиру.
Мені довелось ще три роки віддавати борги, але син мав власне житло і я була щаслива. Менший пішов навчатись і женитись не поспішав, йому були комп’ютери у голові, на побачення і не бігав. Проте, коли ми справляли новосілля старшому я підіймаючи тост сказала, що зроблю все, аби й для меншого житло було.
Однак, не так склалось, як я того бажала. Одного дня невдало я зі сходів спустилась, та так, що опинилась у стаціонарі. Все було дуже серйозно і мені одразу повідомили, що то буде щастям, якщо я зможу ходити.
Про заробітки довелось забути. Я повернулась додому і ще довго приходила до тями після пережитого. Звісно, я не могла сама себе забезпечувати, тож звернулась за допомогою до старшого сина. Син спершу і допомагав, возив де потрібно, купував продукти, а потім до мене на гостину невістка завітала і влаштувала сцену. Сказала, що через моє вічне “треба” у них родина на межі розлучення.
— Скільки можна вже? Чого ви його смикаєте постійно? То принеси, то відвези. А гроші? Чи ви думаєте ми їх друкуємо, так?
Відтоді вона зі мною не балакає, а син приїздив вкрай рідко і то на три хвилини заскочить і йде.
Ну а це, нарешті, мій менший під вінець зібрався. Я була рада, що у домі з’явиться молода господиня, вже мріяла й про онуків. Однак, радісні мої сподівання захмарили слова сина про те, що я ж і йому житло обіцяла. Коли ж я розвела руками і кажу, що лиш ось ці стіни можу запропонувати то вилилось на мене купа невдоволення:
— Як старшому квартира, а меншому нуль? А чим я від брата гірший, мамо? То ви на заробітках здоров’я своє залишили, я жив без мами тільки заради того, аби брат мій мав квартиру?
Син вийшов голосно грюкнувши дверима. Уже тиждень, навіть не телефонує. Я в чотирьох стінах геть одна, навіть у магазин прошу сходити сусідку.
Як же так вийшло, що працювала я себе не шкодуючи, робила все, для своїх дітей, а отримала лиш мовчання і образу у відповідь?
Де ж я помилилась, що не так зробила, поясніть?
Головна картинка ілюстративна.
