Була у мене подруга, вірна і найкраща в світі, але я все зіпсувала, бачте, посоромилася виглядати, як всі! А тепер що? Ні подруги, ні прихистку.
Знала я Аню з інституту, дівчина була така хороша, що такої ще й пошукати треба. Ми з нею одну сосиску ділили навпіл і так їли, бо грошей не вистачало на прожиття.
Відтоді сплило багато років, а я наче вчора пам’ятаю, як ми шукаємо гроші в кишенях курток, витрясаємо чумачки, дивимося під ліжками і всієї зібраної суми вистачає на хліб і одну сосиску. Їли і нічого смачнішого не пробували.
А потім ми подорослішали.
Я перша надто сильно подорослішала.
Аня вийшла заміж і переїхала в сусіднє містечко, але ми домовилися, що будемо зустрічатися мінімум раз в місяць.
– Я буду свого чоловіка просити аби купив квартиру в нашому місті, – обіцяла Аня.
Але далі у неї з’явилося двійко діток, я ще приїжджала до неї в гості, купувала діткам якісь дрібнички і ми годинами говорили у неї на маленькій кухні.
Мені тоді бракувало її уваги і трохи злило, що я приїхала до неї з іншого міста, а її як не діти турбують, то чоловік з вечерею.
Розумієте, вона була така, що хоч в якій халепі ти був, але вона все так пояснить та тебе підтримає, що ти від неї випурхуєш, як на крилах. Зцілить, дасть крила і відпустить, а потім знову чекає, коли я приповзу до неї плакатися.
Так тривало роки.
Аж потім я вийшла заміж і у мене теж з’явився син.
І ось тоді в мені й вилізло оте «дорослішання» чи краще сказати «гонор». Але ж перед ким? Перед нею, яка знала мене справжню?
Я почала тільки хвалитися:
– А в нас квартира двокімнатна, шістдесят квадратів… А твій і далі обіцяє на квартиру заробити?
– Олексійко мій медаліст… А твоя в училище піде?
– На море їздили ми цього літа, а ти в село?
– Так, нова модна сукня, а цю я в тебе ще минулого року бачила.
– Женитися Олексійко не буде, бо ще надто молодий для цього. Та й яка я бабуся, а ти вже двічі бабуся? Тепер так тебе й запишу в телефоні «Бабуся Аня».
Роки летіли, а ми все рідше і рідше зустрічалися. І справа не в тому, що Аня не хотіла слухати мої похвальби. Ні, вона сиділа навпроти мене та наче дивилася мені в саме серце, коли я плела їй про шалені успіхи мого чоловіка.
Я перестала з нею бачитися, бо погано брешу.
Мій чоловік від мене пішов до молодшої жінки, а Олексійко…
Олексійко попав в погану компанію і не хотів звідти йти.
Виганяв мене з квартири, продавав наші речі.
Я не хотіла їй розказувати таке. Я ж мала говорити лиш про хороше, про моє хороше!
Якось я довго сиділа на вулиці, вже було темно і хтось до мене підійшов та спитав чи все у мене гаразд і чи маю я куди піти. Це була моя сусідка Оля.
Чи є у мене рідні – спитала вона.
– Є! Є моя подруга Аня! Я у неї переночую,- сказала я.
Старий телефон не відповідав, тому я вирішила, що поїду до неї і все їй розкажу, адже вона мала таку чудову здатність надавати людям крила!
Автобусів вже не було і прийшлося заночувати на вокзалі, все ж тепліше, ніж у власному під’їзді.
Ранковим автобусом я приїхала до Ані і подзвонила в двері. – Нічого не питай. Подруго, а одразу лікуй, – бадьорим голосом почала я і зупинилася. На порозі стояла не Аня.
– Аня вдома, – спитала я розгублено.
– А ви хто?
– Я її подруга, Мар’яна!
– Ааа… Мами не стало рік тому! Вона часто про вас згадувала, розповідала про ваші студентські пригоди!
Я остовпіла! Аня! Моя рідна Аня отак пішла і залишила мене саму без крил!
Якби я була справжня подруга, то дізналася б…
Чому вона теж вирішила, що не варто говорити про погане? Чому?
Фото Ярослава Романюка.
