fbpx
Історії з життя
Раїса двічі виходила заміж. Кожного разу невдало. Чоловіки траплялися на її шляху надто амбітні. Спершу вони дбали про себе, а потім вже про неї. Одягалися вишукано. Багато часу віддавали друзям. Заводили інших жінок. Зовсім не обтяжували себе домашніми клопотами. Навіть коли від другого шлюбу народилася дитина – нічого не змінилося

Суботній ранок. В густому тумані де-не-де блимає світло в сільських хатах. Чути, як по дорозі йдуть люди. В основному, жінки, перекидаються словом-другим. Дехто лається.

– Просила, як чоловіка, – каже котрась, – або хоч трохи підніс клунки. А він спромігся лише закинути оцей парашут мені на плечі. Ще й нагадав, аби не забула купити пачку курива.

– Думаєш, що мій ліпший, – долучається до розмови сусідка. Ми вже будемо в Городку, як він тільки-но вилізе з-під ковдри. Рідко, коли підсобить.

За матеріалами – “Є”.

– Деколи я собі думаю, що одній нині таки було би легше. Доглядаєш ніби малу дитину. Навіть ніколи не подякує, – продовжувала жінка.

Коліжанка промовчала. Тільки нелегко зітхнула і з руки в руку переклала сумку. Вони йшли на зупинку. Нині в районному центрі базар. Тож несли молоко, сметану, сир, картоплю, курку. Може, пощастить і щось продадуть. Бо такого товару на ринку хоч греблю гати. Продавців більше ніж покупців. Останні довго ходять, принюхуються, куштують продукцію, хитають головами. Правило ринку, коли один прагне дорожче продати, а другий дешевше купити, не зазнає змін. Воно вічне.

До прибуття автобуса трохи залишалось часу. На узбіччі дороги вже товпилося чимало селян. Незабаром підійшло ще двоє. Молодиця зібралася, ніби на прогулянку. Була гарно одягнена і пахла дорогими парфумами. З нею прийшов чоловік. Він завантажився по повній програмі. На плечах височів клунок, як здоровий гарбуз. Руки також були зайняті – дві торби аж тріщали від товару. Коли поставив свою ношу на землю, то полегшено зітхнув і ребром долоні змахнув з чола рясний піт. Потім підійшов до дружини. Легенько обняв. Залишив на рум’яному обличчі свій поцілунок.

– Хай щастить тобі! – побажав і поквапився додому.

Жінки, котрі щойно жваво спілкувалися, як музиканти від одного помаху диригентської палички, замовкли. Було тихо, ніби у вусі. Лише десь гавкав собака. Нарешті, хтось мовив чи то до себе, чи то до всіх присутніх.

– Що не кажіть, а Раїса таки народилася в сорочці! Аж завидно, їй-Богу.

– Хотілося б знати, якщо це не таємниця, де отакі хлопці мешкають? – поцікавилася ще не стара і, мабуть, заміжня жінка.

Раїса поправила хустину. Хвилину-другу помовчала. Вона думала чи варто долучатися до розмови чи ліпше пропустити ці слова повз вуха. Бо знічев’я отут може розпочатися такий гармидер, що люди повискакують з ближніх хат.

– От, ви вже й мені і заздрите, – сказала дзвінким голосом. П’ятнадцять років я горювала, ніби спокутувала важкі гріхи. І батьки нездужали, і дітей ростила-піднімала, і господарство тримала, і на роботу ходила. Говорили, що така моя доля. І от коли усміхнулося щастя, то вже комусь робиться зле. Заздрість не дає спокою.

Язики, котрі щойно теревенили, без перепочинку, враз сховалися за штахетами зубів. Роти заціпило. Аж поки не приїхав автобус, ніхто не вимовив і слова. Кожна жінка, напевно, подумки перегортала сторінки власного життя. Оцінювала все те, що починало поволі забуватися. На ваги долі клала і добре, і погане. Якби була можливість, то не одна з них хотіла б повернутися в молоді літа і почати все з чистого аркуша. Та, дзуськи! Поїзд вже пішов. Він набрав швидкості і назад вже не повернеться ніколи.

Зовсім іншою, менш поблажливою, жіноча доля була для Раїси. Вона двічі виходила заміж. Кожного разу невдало. Чоловіки траплялися на її шляху надто амбітні. Спершу вони дбали про себе, а потім вже про неї. Одягалися вишукано. Багато часу віддавали друзям. Заводили інших жінок. Зовсім не обтяжували себе домашніми клопотами. Навіть коли від другого шлюбу народилася дитина – нічого не змінилося.

Рано чи пізно Раїсі вривався терпець, і вона пристосуванцям показувала на двері. Порожніла шафа від штанів та сорочок. Вивітрювався дим. Дихати ставало легше. Менше доводилося варити їсти і прати білизну. Здорова і вродлива жінка вже й рукою махнула на своє майбутнє. Жодних перспектив аби вийти заміж і звікувати решту років з добрим і співчутливим чоловіком. З таким, аби тебе розумів. Переймався твоїми болями і печалями. Хотілося постійно відчувати його міцне плече. Одним словом, мріяла хоч трохи прожити за такою стіною, про яку співає Софія Ротару. Та була одна біда – де відшукати його? Хто підкаже адресу? Та й навіть, якби дізналася, де він проживає, то ніколи б не побігла і не вішалася б на шию. Не замушувала б його одружуватися силоміць. Ще не весь сором страчено. Має ще таки жіночу гордість. Саме через це і відмовляла деяким залицяльникам. Як тутешнім, так і проїжджим. Хотіла, як кожна сестра Єви, любити на всі сто відсотків. Так, аби приємне сум’яття тривожило серце і душу, вщерть заповнювало.

Нині, бач, дехто їй заздрить. Невідомо якого кольору та риса людського характеру? Деякі люди вважають, що вони мудріші за Господа Бога. Їм здається, що мають право судити направо і наліво праведників і грішників. Біда в тому, що вони не бачать себе з боку, не оцінюють власних вчинків. Саме через це і прагнуть постійно і нагло, зі своїм Псалтирем, влізти в чужий монастир.

Рідня багато разів натякала аби жінка виходила заміж. Та вона відмахувалася від тих слів, як від набридливих мух. Жила своїм розумом. Давно вже минули часи, коли українки виходили заміж за нелюбів з волі батьківської.

От не горіла бажанням Раїса зв’язати свою долю з першим-ліпшим. Вона чекала. Надіялася. Знала, що десь таки живе він єдиний, справедливий, справжній чоловік. І таки діждалася!

Якось до неї приїхала племінниця з-під Шепетівки. Саме була неділя. Вони сиділи за столом. Пили чай. Говорили про те, про се, аж поки родичка не спитала:

– Що, так і досі самі даєте оцьому всьому лад? Та й повела рукою, показуючи на корову, свиней в огорожі, на птицю, город в кілька десятків соток. – Не важко? – цікавилася далі.

– А кому нині легко, доню? – зітхнула Раїса. – Хіба он тим, – показала рукою на пагорб, де бовваніли хрести. – Їм байдуже до всього.

– В мене є один знайомий, – продовжувала далі гостя, – він десь ваших літ. Одинак. Такий сумирний, хоч до рани прикладай. Хочете, я вас познайомлю. Може, з тих круп вийшла би добра каша. Тільки ваша воля.

– Щось мені не віриться, – відмахнулася рукою Раїса. – Та й лячно і соромно від людей. Вже двічі обпеклася.

– Ви менше на них дивіться, – агітувала племінниця. – Вам жити далі і ніхто не допомагає. Не звертайте уваги на пересуди.

Через тиждень родичка, з добрих намірів, приїхала в село знову. На цей раз з літнім чоловіком. Він був міцної статури. Жилаві руки, вольовий погляд, впевнений крок – говорили, що претендент на Раїсине серце і руку, сьорбнув у житті вдосталь. А от чому він не був одружений? Це трохи інтригувало. От таких жіноцтво будь-що прагне заарканити.

Вже пізніше Раїса від нього дізналася, що колись був одружений. Непогано жили. Але часті поїздки до Польщі, на роботу, принесли до хати не тільки гроші, але й подружню зраду. Добре кажуть, що як тільки кішка з хати, то мишам весілля. Так само сталося і з ним.

Ще не доїде до кордону, а в оселі – гості. Π’ють, гуляють за його кошт. Веселяться на все село. Урвався терпець Василеві. Кинув все. Плюнув і навіть не розтер. Купив хатину на околиці села та й потихеньку ґаздував. Дітей не було в них і це ні до чого не зобов’язувало. Аж тут одна молодичка зі своїм сватанням. Наговорила сім мішків вовни про свою тітку. Та так змалювала, як найліпший художник вкупі з письменником зуміє.

Того дня Василь не залишився в Раїси. Не просився. Тим більше, що і вона дивилася „зизом” на нього. Пізніше, за кілька днів до Великодня, чоловік прибув в село знову. З тих пір тут він приписався. Мабуть, на решту свого життя. Буцім і родився в цій місцині.

З Раїсиних вуст відтоді і смуток втік. Ще донедавна печаль висмоктувала сили. Здавалося, що життя вже ніколи не піде на лад. Але ні! Життя набрало іншого сенсу. Оптимістичнішого.

Все від того, що до Раїси прийшла свята любов. Як небесне видиво, як вогонь, котрий спопеляє всіх і вся. Неправду кажуть, що любові немає, що вона бере в полон лише молодих.

За день подружжя таки добре натомиться на городі. Сядуть на лавочку, котру майстерно зробив Василь, і слухають шепіт листя у верхів’ях дерев. Навколо всіє спокоєм і благодаттю. Відпочивають. Пливуть слова поволі, як в небі хмаринки.

Інколи, Раїса в думках запитує його: „Де ж ти був раніше? Чому так довго йшов до мене?” Жінка з лагідною усмішкою заглядає у великі сині чоловікові очі. В них, наче в маленьких люстерках, бачить себе щасливу, вщерть наповнену коханням. Вона таки на своєму калиновому мості знайшла найдорожчий скарб – щастя.

Автор – Михайло СОЛОВЧУК.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!