fbpx
Історії з життя
Роман невдоволено поглянув на дружину: — Знову солянки своєї наварила? А що, уява не працює? Не могла чимось смачнішим чоловіка нагодувати. Он інші жінки, хоч і не мають чоловіків, а таку смакоту готують, а ти, як завжди лінуєшся. Все що дружина подала до столу полетіло на підлогу. Роман навіть води не випив. Пішов на роботу голодний і аж червоний від люті

Роман невдоволено поглянув на дружину:

— Знову солянки своєї наварила? А що, уява не працює? Не могла чимось смачнішим чоловіка нагодувати. Он інші жінки, хоч і не мають чоловіків, а таку смакоту готують, а ти, як завжди лінуєшся.

Все що дружина подала до столу полетіло на підлогу. Роман навіть води не випив. Пішов на роботу голодний і аж червоний від люті.

Знала Галинка звідки вітер дме. Це та Маринка, що у нього на роботі, воду каламутить. Ще та вертихвістка! Є такі люди: все вони про всіх знають краще за інших, експерти у будь-якій галузі і все, що мають, або роблять в тисячі разів краще ніж у довколишніх.

— Всі мої знайомі щиро здивовані! Хоч і живу без чоловіка, а все у мене ладиться, я скрізь встигаю. І рукодільниця я неабияка і на машинці можу і на спицях і гачком. А вже коли йду на кухню… Не повірите, але на запахи від моїх страв сусіди сходяться. Бо ж такої ароматної смакоти ніхто більше і не приготує. Якщо чесно, чи не всі чоловіки моїх подруг пропонували залишити своїх дружин і до мене жити просились, але я ні в яку. Я жінка принципова – чуже мені не потрібне.

Дивляться на Маринку її жінки колеги і сміються тихцем. Жодного разу вона тими стравами хваленими нікого не пригощала, а коли в гості до неї всім колективом зібрались, то Маринка швидко якось занедужала і нікого до себе не впустила.

Лиш Роман на Маринку дивився з обожнюванням. Наслухається її щебетання і йде додому, до своєї Галі. Ну а там усе прісне і знайоме до оскоми: свині, корова, смажена бараболя, або макарони з котлетою. Ще з порогу хочеться розвернутись і втекти. Ніякого тобі вогнику, ніякого різномаїття. Набридло! У-у-у-у, як набридло!

А Маринка до нього не байдужа і дивиться так, що аж дух захоплює.

— Ви Романе Олексійовичу красень. Таких уже не роблять. Я б на місці вашої дружини сигналізацію на вас вчепила б, а то заберуть, ой заберуть…

По краплині, по краплині і якось одного дня Роман вставши вранці зрозумів, що теперішня дружина його не варта. Взагалі. Він красень і роботяга у нього руки золоті, а вона… Ну таке! Зібрав речі і приголомшеній дружині повідомив, що йде назавжди.

— Не вміла ти, Галю, щастя свого берегти. Я мужчина ще хоч куди, а ти вже до мене не дотягуєш. Іду я від тебе, ти мені не даєш розвиватись, тягарем стала.

Галина аж зітхнула полегшено після тих слів. Як жінці їй було шкода своєї долі, але останнім часом життя з Романом зробилось нестерпним. Як тільки ота Маринка у них у колективі з’явилась почалось: і те йому не так і там йому не те. Терпіла, бо ж уже двадцять років разом, але всьому є межа. Вже й діти дивувались матері. Нащо таке прощати? Видно ж, що тато усіляку повагу втратив. Тому коли Роман переступив поріг з своїми речами нічого крім радості не відчула.

Роман ішов до Марини, мов переможець на лаври спочивати. Перший час ходив поважний і щасливий. Нарешті матиме, те що заслужив. Ось де його любитимуть і годитимуть. А Маринка і справді йому годила, аж один місяць. Ну не так, як він собі уявляв, але й не геть погано. А потім якось перестала так довкола нього бігати. Уже до себе уваги вимагала.

— Ромчику, там пельмені я купила, звари, як голодний, – все частіше почав чути після роботи, – Дай грошей я на манікюр записалась.

Так і не побачив Роман тих хвалених ароматних наїдків і жодного разу нова дружина навіть голки до рук не взяла. Все частіше жуючи чергову порцію напівфабрикатів згадував Роман Галинині страви. І як його дружина скрізь встигала: город чистий, хата прибрана, він нагодований, діти доглянуті. А тут… Пустка і павуки по кутках виють.

Він постукав до Галини поночі, якось крадькома. Вона його одразу й не впізнала: схуд, одні очі блищать, речі запрані з обвислими рукавами і колінами.

— Шкода мені тебе, Галю. Що ти тут одна без мене зможеш. Повертаюсь, не чужа ж ти мені.

Слухає його Галина і сміх її розбирає:

— Що, Романе, м’яко тобі стелили, а твердо спати? Так маєш чого прагнув. Живи, як знаєш, а я тебе назад не прийму. От щиро кажу – краще мені без тебе. Досі себе картаю, нащо ж так довго терпіла? Іди Ромко, йди і дорогу до мене забудь.

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора заборонено.

Головна картинка – pexels.

facebook