Ой, не треба розказувати, що треба відпустити і радіти, що він щасливий. Справа не в тому, що я його люблю, бо це взагалі не так.
Я рада, що здихалася цього лежебока та егоїста, але виявилося, що з іншою жінкою, він просто ідеальний чоловік! – Ось це я винести просто не можу!
То як у нас розетка висіла на проводах пів року, то у нього руки не доходили зробити, бо він то стомився на роботі, то колись зробить.
А як тільки його нова Наталочка захотіла колеса поміняти в машині – вже прибіг, щоб я ключі дала від гаражу, де він у нас тримає колеса.
Не треба дивуватися, він у мене тримає ще своїх, наших, дітей, тому колеса – то дурниці.
Як мені треба було колись з дітьми в поліклініку – то їдь автобусом, бо недалеко.
А як Наталочку на роботу везти в інший кінець міста – він одразу.
За наше спільне життя не знав, де в кухні ложка стоїть та сіль, треба було все під ніс покласти, а в неї сам варить їсти!
І то все мені діти розказують, коли вертаються від батечка, коли він бере їх на вихідні. Така у них ідилія, що мені діти самі кажуть, що тато вдома такого не робив, а там йому навіть казати не треба – все робить сам і без нагадувань.
А в мене йому треба було сказати разів п’ять, щоб він лише почув, що я йому кажу, а вже не кажу скільки разів сказати аби таки було зроблено.
А як треба було їхати до моїх батьків в село – то взагалі був цирк і вистави, все для того аби його на наступний раз нічого не просили зробити.
Та в мене аж піна з рота!
– Бо треба було бути іншою жінкою, то й чоловік був би з тобою іншим, – каже мені мама, натякаючи, що я до цих пір сама, а в Володі трирічна дитина.
Я ще й вина, уявляєте?
Моя молодість минула за дитячими підгузками та каструлями. З розваг разом було хіба кіно по телевізору, коли не йшов футбол.
Не могла дочекатися, коли віддам дітей в садок, але хіба то було легко, коли день в садку і два в дома з нежитем? Коли аплікації в першій ночі, а роботу доробляю до третьої?
Де моє життя? Де мої гарні фото зі спогадами? Та нема!
А коли в Володі завелася любаска. То я вже й не витримала і кинула того воза, якого просто не могла тягнути вже далі сама.
То питання до тих, кому я не така жінка – а він був «таким» чоловіком? Якби був таким цінним, то чи не боролася б я за нього? Чи не просила б я його одуматися і на останню зарплатню бігла в салон краси?
Виписувала б йому сльозливі листи, а потім взялася до важкої артилерії – пішла до його батьків з дітьми і совістила їх?
Не йому Бог мав дати щастя, а мені, бо саме я постраждала сторона! Мало того, що за моєю спиною розважався стільки років зі своєю Наталкою, то ще тепер щасливий.
А я на тих чоловіків вже й дивитися не можу! Розумієте?
Так мені було солодко з цим чоловіком жити, що тепер я не хочу до себе до хати й на хвилину когось чужого запросити. Та як майстер прийде щось ремонтувати, то в мене вже від запаху взуття нудить.
А він щасливий – у нього все якнайкраще!
Тому не треба мені тут про «щастя» та «відпустити».
Мені й далі чекати, коли його наздожене карма? Бо ота доля тільки те й робить, що дає мені прикурки, а його лиш ластить та леліє просто на кожному кроці!
Фото Ярослава Романюка.
