fbpx
Історії з життя
Сапаємо ми з невісткою на городі грядки. Хата у нас нова, придбали минулого літа. Город і сад засадили, очікуємо першого врожаю. І тут невістка втнула таке. Ну, хоч стій, хоч лягай! Я аж розплакалась. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити я і довіряти я цій людині тепер не зможу ніколи.

Сапаємо ми з невісткою на городі грядки. Хата у нас нова, придбали минулого літа. Город і сад засадили, очікуємо першого врожаю. І тут невістка втнула таке. Ну, хоч стій, хоч лягай! Я аж розплакалась. Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити я і довіряти я цій людині тепер не зможу ніколи.

Хату ми ще минулого літа придбали. Не далеко від міста, дачу собі узяли. Ми з невісткою обоє з села. І так нам не просто на тому сьомому поверсі всидіти. От трошки грошей наскладали і придбали недалеко від нашого міста будиночок з землею. Ремонт зробили косметичний, але основне – це город. Сад посадили неабиякий: малину, смородину, агрус, чорницю, барбарис, ну і полуниці соток з п’ять.

У мене троє онуків, їсти те все буде кому. Ну а в місті і не докупишся. А якщо й придбав, то не гарантія, що воно щось корисне і не має там якихось добавок. Ми з невісткою кожні вихідні їздимо сюди сапати город, ну і в саду нашому молодому лад наводимо.

А як же ми перші ягоди чекаємо! Дітки до тієї полуниці ще з весни бігають. Малі зроду не бачили, як воно росте і дозріває, а тут диво таке. Я дивлюсь, аж сльози на очах від щастя.

Повноцінного врожаю цьогоріч звісно не очікуємо. Он у полуниці ягоди на пальцях порахувати можна. Всі чекали, доки дозріє. А вчора ми з невісткою у саду разом порались. І тут я бачу таке: невістка спокійнісінько нахиляється, зриває першу дозрілу ягоду полуниці і з’їдає. Я й слова мовити не встигла. Аж сльози на очі повиходили.

Садили разом. Разом чекали, аби скуштувати. Діти до тієї ягоди щодня бігають, а вона спокійнісінько до рота. Сама! Одна! Та я вже про себе мовчу, дітям першої ягідки з власного саду не дати!

Я їй одразу от там на городі все і висловила. Так плакала, аж захлипалась. Ну, як так? Та занеси ти в хату, на всіх поділи. то ж своє, перше. А вона ще й на мене образилась. Бачте, я їй у рота заглядаю і рахую їй крихти.

Але не в тому справа. Мені не шкода, хоча ні, таки шкода. Бо можна було на всіх поділити, аби кожен хоч шматочок першої власної ягідки довгоочікуваної з’їв.

Як з нею жити далі під одним дахом? Та й вірити я і довіряти я цій людині тепер не зможу ніколи.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page