Їхня хата стояла на краю села в такій гущавині, що туди мало хто хотів йти добровільно, правда стежка туди була протоптана добре сільськими жінками, які йшли не лише з цього, але й з сусідніх сіл.
Бабу називали Дубихою і вона жила не лише серед дерев, але й серед цілющих квітів, які допомагали від усього.
Тому й приходили до неї люди наче в сільську амбулаторію і ще й хвалили, що вона краще допомагає, ніж учена лікарка з міста, яка двічі в тиждень їхала на велосипеді з сусіднього села вести прийом.
А Дубиха завжди під боком, мовчазна і відлюдькувата.
Подейкували, що вона не лише цілющі трави давала, але й інші таємниці людям відкривала.
Аж раптом село сколихнула звістка – їде до баби донька з міста з онучкою.
– Донька? Вона ж самотня, – дивувалися навіть старожили села.
Але машина під’їхала під бабин будинок, звідти випурхнуло дівча і жінка. Трохи постояла і жінка вернулася назад, а дівча залишилося.
Чому мати залишила доньку в старій хаті, хоч було видно, що й машина і одягнена багато – загадка, яку так ніхто й не розгадав.
Дівчинку звали Ліля і вона спочатку хотіла подружитися з сільськими дітьми, але не так просто завоювати довіру в дітвори. Тому вона зробила кілька спроб, а далі прийшла до бабусі в подертій сукенці і розірваним бантом.
– Не приймають, – спитала бабця.
– Ні, ще й дражняться, – надула губки дівчинка.
– От і добре, краще хай залишать в спокої. А у тебе в друзях буде зовсім інше…
Скоро з блідої і прозорої Лілі виросла смаглява і прудка дівчина.
Ще кілька разів біля Дубишиної хати зупинявся автомобіль, але не надовго і жінка поверталася в місто самотою.
Жінки по селу носили, що вже Ліля замість баби трави збирає та цілющі настоянки робить.
Коли ж Ліля йшла в село по продукти, бо не все місцеві давали за допомогу, то вже й хлопці заглядалися на неї – от яка відьмина онучка!
Проте Ліля могла так глянути на людину, що слова в горлі застрявали, тому такі «залицяння» продовження не мали.
Скоро до старенької хати почали їхати вже люди з інших сіл, а вже майже сліпа бабуся намагалася їм допомогти.
Особливо зачастила одна, їздила і їздила. А скоро люди й склали два плюс два, бо побачили, що Ліля при надії.
– І як вона ту дитину годувати буде, – казали сільські, – Ні освіти не має, а так довго на тих подачках не виживеш. Дитині он скільки всього треба.
Але далі місцеві дивувалися все більше і більше – до Дубишиної хати почали райзувати машина за машиною – дах полагодили, хату утеплили, ремонт зробили…
За короткий час з старої сільської хати вигулькнув гарний будиночок, що пах свіжим деревом і ремонтом та світив вікнами.
Ліля возила в синьому візочку дитя, а Дубиха наче помолоділа біля малюка.
Були деякі сміливі хлопці, які хотіли підійти до воріт Дубихи, але бачили на воротях чорного кота, який світив на них очима і шипів. Вони розказували, наче чули за собою ще й якісь кроки, тому брали ноги в руки і тікали та й іншим заказували.
Отак життя й плило, машина їздила, Ліля вже й з другим ходила, а хата наче маяк світилася в темряві…
Однієї днини баби не стало…
В селі звіявся такий вихор, що давно такого не було, особливо він наробив біди біля хати баби, повиривало дерева з корінням, але хати не пошкодило…
Тоді до хати приїхали автомобілі, які й забрали Лілю з дітьми.
З часом село почало зменшуватися, прийшла сюди асфальтована дорога і інтернет, дорога до сільської хатини заросла, але час від часу люди бачили, що там горить світло.
Деякі пробували ходити попри хату по гриби чи ягоди, але якось побачили за собою кроки, проте за ними ніхто не йшов, хоч було таке враження, наче хтось ось-ось вхопить за руку.
Фото Ярослава Романюка.