А все через її чоловіка, хоч я й попереджала! Знаєте, а всі наче засліплені тим Миколою! Навіть онуки казали йому дідусю!
Але я жінка роками загартована і мені цим очі не замилиш!
Ні кола, ні двора у цього кавалера ніколи не було.
Розказував, що жив з мамою, а не одружувався, бо не мав за що дітей ростити, адже всі гроші віддавав матері та книжки на них купував, щоб дітей вчити.
І що в результаті? Матері його не стало, хата з усіма книжками згоріла і лишився інтелігент сам як палець в сільській старій хаті, що йому дала сільрада.
А сестра моя Софія була вже давно розлучена. Чогось в жінки така доля: як не в одне вступить то в інше!
Її перший чоловік добряче ганяв її навколо хати, поки мій тато до нього не прийшов на розмову.
– Я тобі доньку ростив, беріг, вона в мене лиш усміхалася та пісні співала, а з тобою що? Змарніла і плаче. Ще раз пальцем її вчепиш, то дивися мені.
А того Василя була пушка пари, так що він тата почув добре. А далі поїхав на заробітки на буряки і там і пропав.
Софія з полегкістю зітхнула і сказала, що не хоче більше ніякого чоловіка поруч з собою й бачити.
На тому наші шляхи з сестрою розійшлися – я поїхала вчитися і вже з міста й не верталася.
В життя сестри не лізла, бо мала свого клопоту, але зараз не про мене.
Сестра дітей тягнула, як могла, дала їм освіту. Правда, до мене їх відправляла жити, але я те швидко вирішувала: всіх в гуртожитки пристроїла, бо у мене не готель.
Сестра мені передавала ще якийсь час передачі з села, а тоді вже й перестала, коли діти вивчилися. Отак мені подякувала. Але то нічого… Бог все бачить.
Вже й онуки в неї пішли і тут їй женячка засвербіла. А все через що? Так, блаженний Петро вирішив ансамбль в селі організувати і всіх туди запросив. Там з сестрою і познайомилися ближче.
Наче співати вона туди ходила, а вийшло он як.
Діти чомусь не були проти того, що вона на схилі літ таке робить. Вже пора до церкви ходити та гріхи відмолювати, а не на концерти з Миколою їздити.
А далі новина на все село – весілля в Софії та Миколи! Навіть мене з міста запросила.
Згадала родину…
Я приїхала. Подивилася на те все і кажу їй:
– Нащо тобі на схилі літ чужі штани прати? Ти погано жила одна? Та він навіть не господар, ти лиш на ті руки подивися, вони й молотка не тримали!
– Що тобі казати, – говорила сестра, – Хіба чоловік лиш для господарки?
А для чого ж ще? За що його годувати?
Дивлюся, і діти мовчать та ще й радісні на тому «весіллі», а молодий аж від радості на очах молодіє.
Ой…
Я ще тоді зрозуміла, щ з дітей не буде користі, коли вони у мене жили, такі, як Софія, наївні…
Одна я мушу їм всім очі відкрити. Важка то місія. Особливо, коли сестри не стало, а Микола показує, який він засмучений.
– Пора вже тобі, Миколо, речі збирати, якраз й чистоту в хаті зробимо, – кажу я при всіх після поминок.
– Чого це дядько Микола має речі збирати, – питають мене діти.
– Бо він вам чужий, а хата ще батьківська. Ще й я тут частку маю, – кажу я їм.
– Він нікуди не піде, – давай всі на купу горлопанити та мене з хати виганяти.
Мовляв, ніколи й не було поруч, а прийшла тут розпоряджатися!
Нічого собі! Як у мене жили колись, то була тітка, а тепер як треба частину хати мені віддавати, то вже я їм ніхто, а Микола мало не рідний?
Отак роби комусь добре і потім отримаєш винагороду!
Фото Ярослава Романюка.
