— Мамо, скільки ще буде ця стародавня валіза лежати в моїй шафі? — До кухні, де господарювала мама, зазирнула сімнадцятирічна дочка. — Давай її вже викинемо!
— Ти про яку валізу говориш? — Не зрозуміла доньку мама.
— Про ту страшну, що у моїй кімнаті в антресолях лежить уже тисячу років.
— А, ти про бабусину. — Мама затрясла головою. — Навіть не думай її чіпати. Хай лежить.
— Але чому?! – обурено вигукнула дочка.
— Бо в ній папери, що лишилися від бабусі!
— Ну то й що?
— Як це – ну то й що? Це між іншим, пам’ять про твою бабусю, мою маму.
— То її ж давно вже немає.
— Це не має значення! – відрізала мама. — Бабусі немає, а пам’ять про неї в цій валізі.
— Мамо, мені нема куди класти свої речі. — У голосі дочки почулися примхливі нотки. — Якщо ти шкодуєш цю валізу, то пошкодуй і мене. Давай купимо мені ще одну шафу.
— Коли сама на неї заробиш, тоді й купиш.
— Ну, мамо! — Донька нервово зітхнула. — Тоді, можна, я покладу цей міхур у якесь інше місце.
— Ні!
– Чому?
– Тому що валізу туди поклала моя мама.
— Мамочко, — дочка обійняла маму, — скажи правду, чому ти так за неї трясешся? У ній що, є якісь дуже важливі для тебе документи?
— Ні.
– Тоді навіщо це зберігати?
— Там листи, донечко. Листи!
— Які ще листи?
— Які отримувала твоя бабуся. Листи від твого діда — мого тата, коли він служив у армії і коли працював в іншому місті. І мої листи, які я надсилала їй із практики.
— Так? – Донька, ніяково знизала плечима. – Цікаво, навіщо вона їх зберігала?
— Коли твоя бабуся була жива, вона їх іноді перечитувала. Я це добре пам’ятаю. Перечитувала та плакала.
— Господи, мамо, навіщо тобі все це? — Замислено запитала донька. — Ти що, сама ці листи збиралася читати?
— Не знаю… — знизала плечима мама. Потім чесно зізналася: — Навряд…
— Тоді, тим паче, навіщо їх зберігати?
— Я ж кажу— не знаю я.
— Мамо, погодься, що це безглуздо — зберігати листи, які вже нікому не потрібні.
— Чому безглуздо?
— Тому що живим людям нема де зберігати свої речі. А речі людини, якої вже давно немає, займають потрібне місце.
Мама від таких слів навіть скривилася.
— Доню, тобі не здається, що ти міркуєш, як жахливий цинік?
— Мамо я міркую, як сучасна людина, яка тверезо дивиться на життя. – спокійно відрізала дочка.
— Але ти оцінюєш життя аж надто тверезо. Наче тобі не сімнадцять, а тридцять сім років.
— Сучасне життя не терпить сентиментів. – Дочка продовжувала корчити із себе навчену досвідом жінку. — Кожен бореться за своє місце під сонцем, як може.
— Доню, припини! Ти зараз борешся, між іншим, зі своєю бабусею, яка тебе дуже любила. Жаль, що ти зовсім її не пам’ятаєш. А вона майже до трьох років тебе няньчила!
— Ось-ось, матусю. Я не пам’ятаю її, і тому, на жаль, не знаю, як вона мене любила. — Донька, здається, зрозуміла, що перегнула палицю. — Гаразд, мамо, можна, я хоч спробую засунути цю валізу глибше, щоб звільнити місце.
— Спробуй, — кивнула мама.
Коли дочка вийшла з кухні, мати сумно прошепотіла:
— Господи, і в кого вона така безсердечна?
Ще з півгодини мама займалася своїми справами, потім не витримала і пішла в кімнату до доньки, перевірити, що то вийшло з валізою. Як не дивно, але вона побачила доньку, що сиділа на підлозі, всю в сльозах. Дівчина беззвучно плакала, розмазуючи сльози по обличчю. Навколо неї безладно валялися старі листи, а трохи віддалік лежала відкрита стародавня бабусина валіза.
— Доню, що з тобою? — Вигукнула перелякана мати. — На тебе, що впала ця валіза? Ти сильно вдарилася?
— Ні! — крізь ридання простогнала донька.
— А що сталося?
— Мамо, вони нас з тобою так любили … — голос дівчини затремтів від сліз, що її душили.
— Хто любив?
— Бабуся з дідусем. Я прочитала кілька листів дідуся до бабусі… Мамочко, вони просто нереально любили і нас, і одне одного… Дідусь писав їй такі слова… Ну, чому я не вмію так любити?
І дочка вже не соромлячись заплакала в голос. Руки матері мимоволі потяглися до листа, який лежав перед дочкою. А за хвилину і вона вже плакала.
Так, до самої ночі мама з донькою сиділи на підлозі, перечитували листи дідуся, обіймалися і плакали, плакали, плакали.
Фото ілюстративне.