Вона навіть не очікувала, що розлучення це так весело!
– Ти добре подумала, Марино? У вас діти. У них перехідний вік.
– Мамо, у них майже завжди вік перехідний. Мені терпіти доки вони одружаться, заміж вийдуть?
– Ну і як ти їм поясниш?
– А вони все самі знають. Зараз же нічого не приховаєш, все, як на долоні. Якщо хочеш знати правду, то вони мені й розповіли. Інтернет – велика сила! Їхній батько щасливий з новонародженим сином. Для нас він зараз у відрядженні, а для насправді там.
– Що? Отак просто в інтернеті?
– Звичайно, це не він сам. Це його нова “шкірка” все виставила.
– Шкірка? Може Ірка.
– Я не знаю, як там її ім’я. Я просто так її назвала. Пам’ятаєш, він усіх жінок так називав. Ось і вона шкірка. І вже не перша. Тож не відмовляй мене, мамо. Плакати не буду.
– Ну тоді звісно, доню. Я нічого не знала. Як таких земля носить? А такий на вигляд порядний. Був!
– Саме так, що був.
– А ти вже йому сказала?
– Звісно сказала. І речі його вже збираємо. Як приїде – валізу в руки і прощавай. З чим прийшов, з тим і піде.
– Ну і правильно.
Їхня телефонну розмову перервав дзвінок у двері.
– Це свекруха завітала, – сказала Марина, подивившись у вічко, – зараз почнеться. Бувай, мамо, я подзвоню потім.
– Вітаю, Маріє Тарасівно. Проходьте.
– Що це ти собі понавигадувала? – З порога почала свекруха – Розлучення! А ти Вадима чому не запитала? Він не хоче розлучатися.
– Забула вас привітати, Маріє Тарасівно. З онуком вас, з поповненням у вашому сімействі.
– Чому ти ігноруєш моє питання?
– Ну ви теж про онука повз вуха пропустили.
– Ми зараз про розлучення, а не про онука. Не можна батька дітей позбавляти.
– А ніхто й не позбавляє. Він батько моїх дітей. А тепер і не лише моїх.
– Язва ти, Маринко. От завжди була така.
– Ну я то язва, а син ваш хто?
– Нічого ти розумієш. Йому так зручніше. Тут сім’я, ви, а там він у відрядженнях часто буває. Не в готелі ж йому щоразу ночувати і їсти будь-де.
– А й справді! Гарно придумав. Тут живе у квартирі дружини. Там у коханки. Ви самі себе чуєте? Що за нісенітницю ви верзете? Тепер сім’я в нього буде там, а тут мама. Речі сина одразу заберете?
– Подумай, Марино. Не можна отак одразу. Не хоче він із тобою розлучатися. А як діти? Подумай про дітей.
– Ми з дітьми вже подумали. Вони все знають.
– Та як про це можна з дітьми думати.
– Це йому треба було думати. А тепер пізно. Мені ніколи, а вам час.
Випроводивши свекруху Марина продовжила збирати валізу.
З дітьми вирішили зібрати все, що належить батькові. Саме позбудуться мотлоху, який заполонив лоджію.
Старі вудки, які лежать без діла років десять. Лижі, він їх дуже хотів, але жодного разу не вийшов скористався ними. Нові. Капелюх крислатий. Старий радіоприймач, який він привіз від матері. Дві пари гумових чобіт. Великі відра, рюкзак. Санки з його дитинства свекруха віддала для онуків. Все це лежало без діла уже багато років. “Викидати не можна – знадобиться.” – казав завжди Вадим.
Не можна то не можна, забере із собою, подумала Марина.
Зі школи повернулися діти. Добре, що у неї ще тиждень відпустки. Встигне зібрати речі та на розлучення подати.
– Мамо, а давай на лоджії ремонт зробимо. Я бачив в інтернеті, – сказав п’ятнадцятирічний Максим.
– От завтра позбудемося всіх цих зайвих речей і зробимо. Батько завтра приїжджає, – відповіла Марина, а потім подумала та додала, – і їде.
– А можна я сам. Знаєш, як гарно буде.
– Я подумаю.
– Ура, Надько, нам мама дозволила.
Діти мають інші турботи. Звичайно, сумно від розлучення батьків, але що поробиш. А може, й не сумно. Якщо подумати, то батько ними й не займався. Так просто звався батьком і все. А діти вже не маленькі, 14 та 12 років, бачать і розуміють все.
Увечері повернувся Вадим.
– Щось ти зарано? У тебе відрядження до завтра.
– Нам поговорити треба. Без дітей.
– Ну, давай поговоримо. Тільки це нічого не змінить.
– Ти вже все знаєш. Так вийшло. Вибач.
– Так. Я знаю. Дякуючи інтернету. Усі знають вже. Весь інтернет!
– А ти навіть не переживаєш?
– А чого я маю переживати? Це ж просто кінець стосунків. А ти думав я буду плакати?
– Ні, почекай. Ну, зрозумій мене! Що мені далі робити?
– Нема чого чекати. Речі зібрані. Валіза в передпокої, решту зараз винесемо. Що робити? Це вже твої справи. А що буде далі, я можу припустити. Хочеш послухати?
– Що?
– Почути хочеш свій гороскоп на найближчі дні? Чи краще розклад карт Таро?
– Ти знову починаєш?
– Слухай! Ти зараз із речами їдеш до мами, або до своєї цієї. Я подаю на розлучення. Ти виплачуєш аліменти. Всі щасливі. Особливо твоя ця любов.
– Стривай, не можна так одразу. Які аліменти?
– На двох дітей. Максим і Надія. Забув про них?
– Але в мене маленька дитина. Їй багато чого зараз треба. Зачекай, трішки підросте тоді і платитиму. В тебе ж гарна зарплата. Впораєшся.
– Три, п’ять, скільки років чекати? Що б діти виросли? Ну молодець. Ото добре продумав. І твоя мама каже, що тобі зручно. Тут родина, там відрядження. Добре в житті влаштувався. Нині там сім’я, а тут аліменти. Ключі на стіл, речі забирай і до мами. А я впораюся. Можеш не сумніватися.
– А куди я з лижами влітку?
– Ну, це твої проблеми. Готуй сани влітку, а воза взимку. На лижах і в капелюсі, взагалі мачо будеш, – сказала Марина подаючи капелюха.
Уява малювала таку картину, що їй стало навіть весело.
– От всюди ти знайдеш, що сказати. Ще й смієшся. Не дарма тебе мама язвою називає. А радіо мені нащо? Відра, чоботи, плащ-намет. Це ж мотлох.
– Це твій мотлох. Нам чужого не треба. А якщо і тобі не треба – смітник знаєш де. От, ще твоя колекція пивних банок. Вибач якщо пом’ялася якась, але ледве в мішок запхали.
– Ну ти й…
– Все, тобі час.
– А вечеря. Я ж з відрядження повернувся.
– Все у мами. І вечеря, і ночівля. Прощай. Мама привіт і мої привітання. Ключі! – Марина простягла руку.
Вадим повільно дістав ключі та поклав їх на тумбу. Так само повільно почав виставляти все на сходовий майданчик.
Прощай зручне життя, привіт, аліменти.
За годину зателефонувала свекруха. Доїхав значить.
– Марино. Що ти твориш?
– А що таке?
– Навіщо мені весь цей мотлох?
– Це ви про сина?
– От язва. Про все, що він привіз. Навіщо мені ця смітярка.
– Ну, це він сам вирішив привезти все до вас. Він мав вибір. Або смітник, або все до вас. Користуйтеся на здоров’я.
Марина натиснула на відбій та заблокувала номер свекрухи. Вона навіть не очікувала, що розлучення це так весело. І не думала, що так дотепно вміє жартувати. Ну, плакати вона точно не буде.
