Мабуть, вся справа в тому, що я надто любила свою доньку і від усього її берегла. Дуже не хотіла аби вона все життя отак горбатилася, як я. Щоб руки були не потріскані, а з манікюром, щоб шкіра ніжна, а не спечена на сонці, щоб спина рівна та постава, а не як я, ходжу, наче сумки важкі тягаю – голова з плечима вперед, а руки позаду… Кому приємно на таку дивитися?
А от сусідка ходить, наче танцює, спідницею фіть та фіть, не ходить, а пише… Звичайно, що в такої відбою не буде… От і здимів з нею мій Василь…
А я й за маму і за тата – все в хату, там гайку закручу, там приб’ю, що треба, там силіконом підмащу… На всьому економлю.
Тому я дуже зраділа, коли моя Наталочка в дім зятя привела. Я не та теща, що буде зятя щось заставляти. Але ж хотілося б, щоб він придивився, як то всі дверцята на чесному слові тримаються.
Але ж де…
То він на роботі, то з друзями кудись поїде і так все, як було на моїх плечах, так і залишилося.
Але найгірше те, що моя Наталя зовсім не розуміє, що чоловіка треба задобрити та їсти йому приготувати. Щоб він в чисте ліг та в чисте одягнувся… Та де там!
Як у неї не серіал, то в телефоні…
Мені було сорок п’ять, коли вони оженилися і рахуйте вже десять років я їх усіх вкупі тримаю, бо не знаю, щоб було, якби не я.
Скоро у них з’явилася донечка Марійка і мені вже прийшлося і з дитиною бавитися і їсти всім готувати, а Наталя до обіду спала, бо вона біля дитини вимучується.
Денис працював, але що тої зарплати, коли такі видатки? На щось вони там відкладали. Я не знаю, бо грошей їхніх не бачила, а все, що я заробляю, то я витрачаю на їжу та продукти.
Я думала, що донька вийде на роботу, коли дитині буде три роки, але ж ні – привела на світ ще малюка, Сергійка і знову сидить вдома та навіть нам вечерю не приготує, бо з дітьми стомлюється.
Я мушу й малу зранку в садок відвести, нагодувавши і зятя і Марійку, далі забрати з садочка, піти в магазин, купити продукти, а потім ще й вечерю приготувати.
Зять поїсть і навіть не подякує та за телевізор, а я все мию та прибираю і ще й з онучкою маю бавитися, бо Сергійко може спати…
Я так стомилася, що й не передати словами. І нікуди мені подітися з цього, бо ж де буду жити?
Я вже так до цього звикла, що я от маю так робити, бо інакше не буде, що навіть думка про інше життя не закрадалася.
Не закрадалася доти, доки я не зустріла свою однокласницю, яка намірилася організувати зустріч випускників.
А як я піду? Та й в чому? Пішла я до доньки і вона мені якусь свою стару сукню дала, трохи мене підфарбувала і каже, що я майже помолоділа.
Але я все ще вагалася чи йти… Справа в тому, що на зустріч треба було скинутися грошима, а я на такі гроші тиждень можу всіх годувати, а тут зараз візьми та й викинь? Нащо мені того? Кого я там не бачила, що хочу отак заплатити? З нами ніяка кінозірка не вчилася, та й навіть, якби так, я все одно копійку шкодую.
Сіла така на кухні в тому платті і все думаю, яке то у мене злиденне життя, що я сама собі нічого не дозволяю – ні солодкого з’їсти, ні одягу нового, ні в перукарню піти! Аж тут зять заходить і простягає мені гроші:
– Йдіть, мамо, повеселіться хоч раз, та тільки міру знайте. А ще… Не кажіть Наталі, що я вам гроші дав. Добре?
Я мало не розплакалася… за ці десять років він вперше дав мені гроші просто так. Він і на продукти рідко дає, а тут такий подарунок, наче у мене ювілей.
Я вже й гроші в руках тримаю і все ще не знаю чи варто йти, але потім сталося те, що пришвидшило мій вибір.
Продовження у наступній публікації.
