— Звісно ж, ми забрали у неї дитину! Що вона може йому дати, крім злиднів? — Надія Андріївна зарозуміло підняла красиво окреслені брови.
— Та якщо все так погано, чому ви тільки старшого забрали? Чому молодшого залишили з матір’ю? — манікюрниця Галя навіть перестала фарбувати нігті своєї постійної клієнтки.
— Та що ти, Галочко, він ще занадто малий! Його ж потрібно і в дитячий садок водити і якщо занедужає – сидіти з ним, лікувати. Та й стежити за ним потрібно більше! А Санька вже великий. Він і в школу сам втече, і поїсти собі розігріє, та й погуляти можна одного випустити! Зате моєму синові гроші не потрібно платити!
— А що ж Олена? Як вона буде одна дитини піднімати? Ви ж говорите, що вона бідна!
— Нічого! Це вже не наша турбота! Треба було головою думати раніше!
Оглянувши свій свіжий манікюр, Надія Андріївна недбало кинула на стіл гроші і, кинувши через плече:
— Запиши мене на двадцяте! – покинула салон.
Галка з відразою взяла оплату за свої послуги і швидко кинула їх ящик столу. Вона не розуміла позицію Надії Андріївни по відношенню до своїх онуків. У чому діти чомусь винні?
Олену, невістку Надії Андріївни, Галя знала ще зі школи. На відміну від Галки, Олена добре вчилася і після школи вступила до інституту, чим невимовно обрадувала свою матір – тиху хворобливу жінку.
Мати Олени все життя пропрацювала на хімічному заводі, як і батько. Батька не стало, коли Лена тільки-тільки пішла в школу. Мати і дочка ледве зводили кінці з кінцями, але ніколи не скаржилися на свою долю. Згодом, від важкої роботи, мама Олени і зовсім злягла. Дівчині довелося влаштовуватися мити під’їзди після інституту.
В свого майбутнього чоловіка, Антона, Олена закохалася з першого погляду. Йому теж сподобалася симпатична лагідна дівчина. А ось його батькам ні. Чи не таку невістку хотіла собі Надія Андріївна. Про що постійно нагадувала синові.
— Ну подивися ти на неї! Ні кола ні двора! Навіщо тобі такі родичі?
Але Антон не слухав матері і незабаром молоді побралися. Через рік з’явився перший син, а через чотири ще один. І тут Антону набридло гратися в сім’ю – він загуляв. Гуляв практично не ховаючись. А чого боятися? Куди піде Оленка з двома дітьми? Кому вона потрібна? Тещі, на той час уже не було – так що ніякої підтримки у його дружини не було. Але Антон помилився. Дізнавшись про невірність, Олена тут же подала на розлучення і, забравши дітей, виїхала в квартиру, де колись жила з матір’ю.
Такий розклад сильно не сподобався Надії Андріївні: як так? Якась дрібнота покинула її синочка! Перед людьми показати характер вирішила? Нічого не вийде! І активно почала діяти. В один прекрасний день вона стояла на порозі квартири невістки і всім своїм виглядом показувала як їй не хочеться тут перебувати.
— Словом так, невістонько! Я хочу дати тобі вибір: або ти віддаєш мого старшого онука його законному батькові, або я на тебе в усі інстанції поскаржуся і тоді не матимеш вже обох!
На подив Надії Андріївни, Олена без слів зібрала старшого сина і, трохи з ним пошептавшись, підвела його до бабусі. Тій нічого не залишалося робити, як взяти хлопчика за руку і, клянучи мати-зозулю, везти його до себе додому.
Антон такому розкладу не зрадів. Йому ніколи було займатися сином – у нього була нова любов, яка вимагала походів по ресторанах і клубах.
— Надіє Андріївно? Можу я поговорити з вашим сином? — На порозі стояла жінка в діловому костюмі з суворим виразом на обличчі.
— А в чому, власне, річ? – злякалася Надія Андріївна.
— А справа в невиконанні ним його прямих обов’язків! — відрубала жінка і, не питаючи дозволу, пройшла в квартиру. — Де кімната дитини?
— А ви, власне, хто? — отямилася Надія Андріївна.
— Я представник органів опіки. До нас надійшла скарга від класного керівника вашого онука. Мало того, що дитина зовсім перестала вчитися, так вона ходить в брудному одязі, від нього пахне не так, як належить і він цупить їжу у дітей! Ви що його не годуєте?
— Не може бути! Ви говорите про якусь іншу дитину! Наш не може бути тим, як ви описали!
— Чому це?
— Тому що у нас пристойна, забезпечена сім’я ..
— Яка не піклуватися про дитину! Коли ви в останній раз робили з ним уроки?
— Та він вже великий – повинен сам!
— Великий? У другому класі? Коли він жив з матір’ю – він навчався тільки відмінно! А зараз ледве-ледве на витягує! Чому ви не даєте дитині грошей на обіди? Ви ж забезпечена родина! Вам що шкода дитині грошей на обід дати?
— Я… я просто не знала…
— Ще б пак! На зборах батьківських ви не буваєте, на телефонні дзвінки не відповідаєте, шкільним життям онука зовсім не цікавитеся! При матері такого не було!
В цей час в квартиру зайшов хлопчик. Надія Андріївна подивилася на нього і усвідомила, що цей замурзаний, в брудному одязі хлопчик – її онук. “Боже мій! Яка ганьба на нашу голову! Ну треба ж! А все ця винна! Могла б і навчити сина стежити за собою! Що тепер про мене подумають люди?”
— Взагалі, даю вам місяць: якщо ситуація не зміниться – будемо позбавляти вашого сина батьківських прав! – відрубала інспектор і вийшла з квартири.
Увечері Надія Андріївна металася по вітальні і заламувала руки.
— Ну чому? Чому ти не простежив, щоб твоя дружина навчила дитину доглядати за собою? Чому я повинна цим займатися? Він що сам помитися не може? Чи випрати? Мені зовсім ніколи з ним возитися!
— А навіщо ж ти тоді його від Оленки забирала? — парирував Антон.
— Щоб показати, що вона ніхто і звати її ніяк! Що вона не гідна доглядати за нашим спадкоємцем!
— А мені теж ніколи ним займатися! Я взагалі завтра відлітаю до Туреччини! Як хочеш – то і повертай його Олені!
Рано вранці в двері Олениної квартири подзвонили. Дівчина відкрила двері і посміхнулася: на порозі стояв син.
— Ну як ти? — погладила вона його по маківці.
— Нормально, ма! Тепер у них точно не виникне бажання нас розлучати!
— Ну і слава Богу! —Лена швидко занесла речі сина в квартиру.
Завдяки інспектору органів опіки, Олені вдалося подати на аліменти, які Антон сумлінно виплачує.
Автор: Віра С.
Фото ілюстративне.
